Історія саме цієї ляльки справді гарна. Настільки, що варта того, аби
розпочати її із самісінького початку. Хоча спершу треба визначитися, що вважати
тим самим «початком»: відому картину або шоколад?
Певно, таки шоколад. Звісно, не той, що зараз можна купити у плитках у
найближчій крамниці, а напій, який у XVIII столітті дуже
смакував коронованим особам усієї Європи, а за ними – усім придворним, та й багаті міщани не
залишилися осторонь шоколадної моди. Хоча я маю чималі сумніви, що ми з вами
оцінили б напій, від якого тоді фанатіли заможні європейці, на найвищий бал:
смаки з тих часів таки помітно змінилися.
А якщо шоколад був улюбленою стравою королів та королев, то й звання
придворної шоколадниці – особи, що мала готувати цей вишуканий напій та з усіма
церемонія приносити зранку вінценосній особі, було доста почесним.
Саме така особа зображена на чудовій картині Жана Етьєна Ліотар «La
belle chocoladiere» («Вродлива шоколадниця»).
Виконана у доста рідкісній техніці – пастеллю на пергаменті, – картина справила
неабияке враження на сучасників, а зараз її вважають шедевром Дрезденської
картинної галереї.
Хто ж зображений на ній? Остаточної версії немає. Але навзамін маємо купу
легенд. Найвідоміша із них запевняє, що на малюнку – портрет Анни Бальтауф (Anna
Baltauf) – доньки збіднілого
благородного лицаря, пристроєного далеким родичем покоївкою до двору
австрійської імператриці Марії Терезії. Молодий принц Дитріхштейн звернув увагу
на юну красуню та закохався у неї. А потім – і тут оповідь стає схожою на казку
– офіційно одружився з бідною, але вродливою і чесною дівчиною. Родичі, а разом
з ними – і весь королівський двір, були
глибоко шоковані таким нечувано нахабним вчинком. (А оце-от якраз схоже на
правду).
І саме в якості весільного подарунку принц замовив пану Ліотару, який на
той час знаходився на підробітку у Вені, малюючи високоповажних осіб, картину,
на якій кохана мала бути зображена в одязі, в якому він вперше її побачив.
Романтика, що й казати. Особливо якщо принц мав намір повісити цей портрет у
сімейній галереї, почув із зображеннями пишно вбраних пращурів.
А от далі доста струнка, як на легенду, версія, несподівано починає
розгалужуватись. Одні твердять, що у день свого весілля наречена принца звеліла
гукнути до своєї кімнати інших королівських шоколадниць і простягла їм руку зі
словами: «Тепер я – принцеса, тож можете поцілувати мені руку». Без коментарів,
добре?
Інші стверджують, що ця фраза пролувала з вуст Анни відразу після завершення
церемонії вінчання й адресувалась її новоспеченому чоловікові. Ті самі «інші»
не забувають додавати, що така репліка справила неабияке враження на присутніх
на скандальному заході набундючених аристократів (та те, певно, й була
розрахована). І навіть змусила декого з них замислитися: чи й справді молодій
принцевій жінці аж ніяк не можна пробачити її низьке походження?
Є ще одна версія: Анна не розмінювалась на гучні репліки, однак
тишком-нишком, за допомогою матінки, що усяко підтримувала доньку, змогла завабити
наївного принца, сплівши інтригу, якій би позаздрили куди більш досвідчені
придворні.
Але це ще – не вся історія. Існують такі скептики, що насмілюються
твердити, що на портреті аж ніяк не Анна Бальтауф, та ще й не установлено
достовірно, чи була вона у дійсності шоколадницею чи, скажімо, відповідала за
стрічки та інші дрібниці королівського гардеробу. А Ліотар не отримував жодного
замовлення від закоханого чи то звабленого принца, а просто зобразив на
пергаменті гарненьку дівчині із чашкою шоколаду на таці.
Єдине, із чим не сперечаються поборники будь-якої із цих версій, – це те, що
картина справді дуже гарна. Ще й виписана так детально, що нема місця сумнівам:
на таці стоїть чашка з блюдцем, зроблені на першій у Європі фабриці порцеляни,
що знаходилася у славному саксонському місті Мейсене.
Хтозна, чи було в художника на думці зробити тій фабриці рекламу. Але
господарі фабрики, щоправда, більш ніж через півстоліття – у 1843 році, зробили
відповідний широкий жест. Серед інших порцелянових статуеток, що користувались
на той час величезною популярністю, вони стали випускати копії красуні
«Шоколадниці». Треба сказати, що порцелянові шоколадниці дуже подобалися
публіці, хоч саме захоплення гарячим шоколадом на той час трохи пішло на спад.
Та це ще не все: на початку минулого століття, у 1900-1920-х рр., у Баварії
і в Тюрингу випускали ляльок-половинок (Half Dolls). Їх ще називали «чайними ляльками». Справа в
тому, що господині, купивши чи отримавши такі лялечки у подарунок, шили їм
плаття чи спідниці на власний смак, а потім використовували їх як грілки для
чайників чи як прикраси пудрениць і подушечок для голок. Чи треба окремо
зазначати, що серед таких ляльок було чимало варіантів вже добре нам відомої
Шоколадниці?
Але моє серце належить угорській Шоколадниці. Вона стоїть в Будапешті на
площі Вьорьошмарти (Vörösmarthy) біля справді легендарної цукерні Дому «Гурме Самош» (SZAMOS GOURMET PALACE). Вважається, що кращі солодощі – не лише у світі,
а й у всьому Будапешті, – можна придбати
саме тут, в будинку, де містяться кав’ярня, магазин шоколаду і знаменита школа
шоколатьє.
І от, біля входу гостей привітно зустрічає панянка з тацею, на якій стоїть
чашка з незмінним шоколадом. На створення солодкої копії картини Ліотара пішло
70 кілограм марципанів та 800 годин роботи. Не певна, що, аби зараз знайшовся
такий варвар, який би вирішив скуштувати «скульптуру» на смак, марципанова шоколадниця виявилась їстівною:
скільки часу минуло з її створення. Та й площа сучасного міста – не краще
місце. Аби зберігати солодощі без обгортки. Але яка ж вона красуня!
Хтозна, якби Ліотар якимось дивом, скажімо, за допомогою машини часу,
першою побачив саме цю ляльку, а не свою модель, чи не схопився б він за
пензлі, аби все одно створити свою чудову картину.
Немає коментарів:
Дописати коментар