Якщо чесно, то паперові лялькові театри на момент їх заснування (у ХVIII столітті) віднести до іграшок можна лише умовно..
Вони аж ніяк не призначались для пустих дитячих забавок і мали слугувати
процвітанню двох більш ніж поважних дорослих справ: Театру і… Моди. Та врешті,
й перші паперові ляльки, які побачили світ приблизно у цей же час, були лише
«бонусом» до модних жіночих журналів: паперові фігурки красунь мали
демонструвати вбрання й зачіски, які особливо цінувалися серед дам столиці мод
із найвитонченішим смаком та най пухкішим гаманцем.
Та, звісно, мода навіть у ті часи не обмежувалась лише зовнішнім виглядом.
Намагання «бути у тренді», аби не відчувати себе жалюгідним провінціалом або й
– Боже збав! – селюком уже й у ті часи вимагало неабияких зусиль.
От, скажімо, театри. Ну, із великими європейськими містами усе зрозуміло:
розквіт мистецтво, покровительство вінценосних осіб, зародження нових жанрів,
змагання та інтриги між трупами… У результаті таких інтриг цілком успішна
вчорашня група могла й опинитися на гастролях у провінції, де ці гастролі
затягувались, скажімо так, довше, ніж те зазначалось в афішах. Та й менш
відомих театральних труп чи тих, хто лише розпочинав свій нелегкий шлях до
столиці, вистачало. Й кому як не їм було добре відомо, що переконавши публіку у
якомусь ведмежому закутку, що на сцені цього разу буде демонструватись
надсучасна п’єса модного драматурга, можна зробити картину зборів коштів від не
надто затятих театралів хоч трохи привабливою.
Однак у важливому завданні виховання у поважної публіки столичного
театрального смаку самого тексту п’єси було замало. Так і з’явилися надруковані
листки із зображенням сцени, декорацій та костюмів акторів найвідоміших на той
момент класичних і сучасних п’єс. Вони, у вигляді своєрідної професійної
шпаргалки, розходилися між провінційними режисерами й мали неабиякий вплив на
становлення європейського театру.
Не менше, через ті ж паперові ляльки-«манекени» вони користувались попитом
у дітлахів, яким випадково чи й не дуже потрапляли до руку: якщо іграшки були
не саморобними, то в ті часи вони коштували дуже дорого.
Вже не кажучи про таку
розкіш, як справжні лялькові будиночки – не рідко предмет гордощів цілком
дорослих любителів мініатюр. А тут – справді цікава заміна, до якої ще й можна
«докласти руки» вирізаючи отих самих акторів і розміщуючи їх між декораціями.
Власники типографій скоро зрозуміли, що знайшли, говорячи мовою сучасних
бізнес-тренінгів, «новий потенційно вигідний сегмент ринку збуту». Почали
випускатися цілі комплекти для юних любителів театру: крім самої «будівлі»
театру, яку треба було склеїти своїми руками за кресленнями, туди входили
лібрето й текст п’єси, декорації до неї, задники, куліси, меблі, реквізит і,
звісно, самі актори у пишних строях.
При цьому тексти п’єс були
найрізноманітніші: від добре всім відомих казок до «дорослих» складних багато
актових постановок із великою кількістю ролей. А що забава стала більш
складною, то в ній охоче почали брати участь і дорослі.
А це вже, у свою чергу, призвело до вдосконалення самої забавки. Скажімо,
від початку такі театри були, здебільшого, надруковані в чорно-білому варіанті,
але трохи згодом, заплативши більше, можна було отримати ті самі листи, однак
уже в кольорі.
Тож на початку ХІХ століття у книжкових крамницях серед найулюбленіших
покупцями товарів значились і кольорові, дуже складно скомпоновані роздруківки
театрів. Для багатьох із них за основу видавці брали п’єси, які найбільше
приваблювали публіку у цьому сезоні.
Серед таких, найуспішніших видавців був підданий Великобританії Бенджамін
Полок, який прославився своїми театрами із паперу: до запропонованих ним
публіці наборів входили відразу кілька п’єс, сторінки із акторами, яких слід
було вирізати. Декорації та навіть детальні інструкції як саме слід грати ту чи
іншу п’єсу. Не диво, що його старання увінчалися успіхом, а продукція
прославилась за межами Альбіону.
А ще, приблизно наприкінці ХVIII столітті мода на
такі театри дійшла і до Нового Світу. Дітлахи по ой бік океану не з меншим
захопленням влаштовували театралізовані домашні дійства ніж їхні європейські
ровесники.
Звісно, такі театри були недовговічні: із надто тендітного матеріалу вони
виготовлялись, аби витримати такі навантаження. Однак, на щастя, їх свого часу
друкували так багато, що деякі із них дійшли і до нашого часу, ставши
прикрасами багатьох музейних і приватних колекцій.
.
