Шовкові тигрячі лапи, що захищають Китай і весь Усесвіт

У Китаї завжди було особливе ставлення до традиційної народної іграшки. Серед багатьох захисних функцій, притаманних китайським оберегам, особливе місце посідають ті, що приписують іграшковому тигру. Адже він – цар диких тварин й «істота янь» (чоловічий початок). Тигр завжди приносить удачу й навіть його зображення здатне подарувати велику силу й захистити свого власника у найбільшій скруті. Він – втілення мужності й відваги – здатен на рівних боротися з демонами й злими духами і перемагати їх.

Тож чи диво, що іграшкового тигра так часто дарують китайським малюкам? Узагалі, іграшки-обереги й перші дні життя новонародженого у цій країні пов’язані нерозривно: ще коли майбутня матуся перебуває в очікуванні радісної події, вона невтомно оточує себе саморобними оберегами. А з тої миті, коли її сину чи доні виповнюється місяць й немовля вже можна показувати стороннім, до нього у готі починають навідуватися численні родичі. За давньою традицією вони мають протягом 100 днів дарувати найменшому членові родини м’які іграшки, виготовлені ними власноруч. Остання умова – визначальна: лише іграшки, виготовлені з любов’ю та щирими побажаннями гарного майбуття, здатні перетворитися на могутні талісмани, що відженуть все зло, яке інакше могло б зашкодити дитині.

Почесне місце серед цих подарунків було відведено саме зробленим із тканини тиграм. Раніше їх виготовляли з шовку і набивали їх рисом. Зараз же доста часто використовують бавовну й тису. Однак незмінним залишаються пишні яскраві прикраси таких текстильних фігурок: яскраві святкові кольори, вишивка, у тому числі – жаккардова, аплікації. Такі тигри бувають «звичайними», хай і доста символічними, двоголовими і навіть – чотириголовими, інколи дарують цілі тигрячі родини, дарують також подушки з тиграми і шапки у вигляді тигрових голів. Для багатьох китайських малюків саме подушка-тигр залишається улюбленою аж до їх дорослішання.

Такі іграшки дарують не лише малюкам до року, але й дорослішим дітям. На свято Дуан’у – у п’ятий день п’ятого місяця за Місячним календарем – у Китаї традиційно їм дарують таких саморобних зшитих тигрів, або ж, як альтернативу, малювали малим на лобі жовтою фарбою тигрячу морду – символ здоров’я, сили та мужності. Найчудовіше ж у цьому звичаї є те, що, переживши стільки століть, він майже без змін дійшов і до нашого часу.

Ще одне незвичне, з точки зору європейців, використання іграшкових тигрів – це перетворення їх на своєрідний аналог янголів-охоронців. Але щоб вони якнайкраще виконували свою головну місію – охорону й захист дверей, за якими лежить Шлях до Неба – треба зібрати разом П’ять Тигрів, кожен із яких має притаманне лише йому особливе значення.

Правильно розставлена п’ятірка Тигрів символізує магічний хрест – символ, здатний протистояти будь-яким злим силам.

Посередині такого хреста перебуває Жовтий Тигр – він же Тигр Середини, – що протягом довгих століть вважався уособленням самого китайського імператора (імператора Середини - центру світу, де, звісно, й розташовувався Китай). Тож і на Жовтого Тигра покладалася найбільша відповідальність щодо захисту самого осереддя світобудови.

По боках розміщувалися його підлеглі, чиї функції були більш скромні: вони охороняють чотири двері, що ведуть у наш світ та володарюють над чотирма порами року.

Із західного боку від сил Хаосу наш світ береже Білий Тигр, який за китайсько

ю традицією також асоціюється з жіночим першопочатком (інь). Він слугує символом жінки, Землі, матерії, яка втягнена у вічне протистояння з духовними силами. Також він є символом країни мертвих (не забуваємо, що для китайців колір трауру - білий).

Зі сходу світ надійно захищає Синій (за іншою версією - Зелений) Тигр, який завжди перебуває у краю вічного весняного квітнення й буяння різнотрав’я.

Непримиренний Червоний Тигр - втілення пристрасті, вогню, життєдайної сили, плодючості й літа - мешкає на Півдні.

А Чорний Тигр не лише некліпно охороняє Північ, але й роздає вказівки зимовим холодам і снігу. Саме йому доручена надважлива місія: усіма силами оберігати життєдайну воду, без якої неможливе стане життя, а значить – і втратить сенс невпинна зміна циклів – миттєвостей, дня й ночі, місяців, сезонів і років.

Але поки ця п’ятірка тримається разом і ладна виконувати свої обов’язки будь-якою ціною, Всесвіту нічого не загрожує.

А враховуючи те, скільки таких п’ятірок розкидано по всьому Китаю, можна не хвилюватися: наш світ у надійних лапах… і хвостах. Хай і зроблених із шовку чи з бавовни.

Обереги, якими можна бавитися та які можна... їсти

Будь-які народні іграшки від початку мали куди більше значення ніж просто дитячі потішки: вони успішно виступали в ролі оберігів, привертаючи удачу й відганяючи злі сили. Але іграшки з Гуцульщини - «коники», «баранчики», «олені», «курочки», «качечки», «колачи», «колачики» - вже й зовсім універсальні: ними можна гратися, прикрашати оселі, використовувати під час обрядів й… із задоволенням ласувати ними. Адже їх виготовляють із смачної бринзи.

Далеко не кожна іграшка заслуговує на те, щоб про неї складали пісні. А ось про гуцульські «колачики» із сиру згадується у коломийці, яку ще у 1902 році на Гуцульщині записав видатний етнограф Володимир Шухевич:

Пiшли вiвцi в полонинку лиш егнета

блеют,

Ба, що ж нашi вiвчерики в полонинцi

дiют?

Ба, що дiют, ба що дiют, ци не

ватагуют?

Пороб’є там колачикiв, та й нам

подаруют.

Справді, спершу такі іграшки виготовляли вівчарі на полонині: вони витискували грубі подоби коників і баранчиків дерев’яною формою «фірмаком» і наносили на них солярний символ-«розетку», аби захищати отару від підступних духів гір. Коли ж на свята чи вихідні господарі навідувалися на полонину, аби глянути на своїх овець, то поверталися додому, несучи не лише сир, але й колачики, які щедро передавали рідним ті, хто залишався на пасовищі.

Коли ж восени вівчари спускалися з гір до «цивілізації» - до рідного села, то на їхніх поясах у два-три ряди висіли гостинці – іграшки. На краю села їх нетерпляче визирала дітвора: зраділі чоловіки, у передчутті довгоочікуваного відпочинку, щедро наділяли смаколиками не лише своїх малих родичів, але й їхніх приятелів. Ніхто не забороняв малим ні бавитися, ні їсти оті гостинці, але матері хоч день були переконані, що їх шибеники знаходяться під особливим захистом.

Але більш передбачливі чоловіки приберігали найвдаліші вироби для вподобаних дівчат, яких бачили уві сні на полонині, й дарували як обереги під час освідчення в коханні. Такі ж іграшки, виготовлені високо над долинами, поближче до сонця й зірок, високо цінувалися як весільний подарунок, який обов’язково закличе в оселю молодих злагоду й добробут. Не менше цінували такі знаки пошани й старі: коники й колачи власкавлювали душі померлих, у ому числі - й ровесників, що вже пішли у вічність.

Їх ставили, та й зараз ставлять «на хвалу» - під ікони, кладуть до великоднього кошика, коли йдуть на всеношну, примощують на сволок хати, вірячи, що тоді у приміщення не зможе проникнути й наймогутніший злий дух.

Перед Трійцею кожна гуцульська ґаздиня прикрашала хату зеленими травами й гілками, виставляла на святкову скатертину букет із «божих троянд (рож)»-піонів, сирну бабку й коників, дбайливо виліплених із бринзи.

У селах Верховинського й Косинського районів на День святого ЮрИ (Юр'їв день) після служби Божої усім перехожим під церквою – і дітям, і дорослим – роздавали сирних баранчиків і коників, прохаючи молитися за покійних, а також за те, аби корови і віці були здорові і приносили господині багато молока, щоб і наступного року було з чого такі іграшки ліпити.

Тож і не диви, що з ХІХ століття цей народний промисел усе більше стає жіночим: такі іграшки-обереги завжди мають бути в господині під рукою, аби господарство процвітало.

Навіть зараз у селах Брустурив, Ричка, Снидавка, Шапіт є немало майстринь, у яких унікальні іграшки можна не лише придбати, а й відстежувати всі етапи виготовлення цих фігурок.

Із ранку до вечора у великій каструлі, бажано на печі, кипить велика каструля води, на столі – відро з міцним соляним розчином. Майстриня бере шматочок сиру, кидає в окріп і потім виловлює дерев’яною ложкою. Із м’якою, пластичної маси починає народжуватись «дитяча потішка». Найвищим досягненням вважається витягти фігурку того ж коника чи баранчика з єдиного шматка – голівку, ноги, хвіст, за потреби – гриву. Потім її опускають у соляний розчин, у результаті фігурка стає міцною.

Тер настає найважчий етап: прикрашання іграшки. Скажімо, якщо це – коник, майстриня обережно витягає довгі мотоси-мотузки з сирної маси і примотує ними до тулубу коня сідло, збрую, вуздечку, берберенци (бочечки) із боків, додає малих лошаток, яких теж прив’язує сирною ниткою до головного коника, саджають на коня верхи вершника-гуцула, зодягаючи на нього традиційний кептар… І всю цю скульптурну групу знову опускає у солону воду, аби вона не розкришилась у руках.

Наостанок іграшки можуть розфарбувати, нанісши кілька яскравих мазків – риски, хвилі, розетки, квіти і сварги, кола й квадрати, поділені на частини – символи-побажання й обереги, древніші за найперші сирні іграшки, витесані колись на полонинах при світлі багаття.

А потім, щиро посміхаючись, запропонувати придбати – «на щастячко». Звісно, їсти ці іграшки після такої розмальовки охочих не знайдеться, а от купити як екзотичний сувенір – чом би й ні? Тим більше, що й зараз, як і в давнину, коли готують бринзу-матеріал для майстрування, додають туди глег – субстанцію, що виробляється в шлунках забитих не пізніше ніж у місяць ягнят чи телят, після того, як там перебродить суміш молока й солі. Завдяки цьому фігурки, при правильній обробці, можуть зберігатися довго – рік, а то й два.

Та це для їстівних іграшок чимало, а музеї та колекціонери щиро зітхають: для них це надто мало, аби вести мову про створення справжньої колекції, яка б відображала усю різноманітність таких-от «забавок». У кожному селі, в кожній родині, де секрети передаються від матері до доні, у кожного майстра існує свій власний неповторний почерк, який знавці прагнуть увіковічнити не лише на світлинах. Дехто натякає, що сучасні технології не стоять на місці, хтозна, чи не з’явиться найближчим часом консервант, який би не впливав на зовнішній вигляд і структуру матеріалу, однак дарував би йому довше життя.

А це питання можна поставити й по-іншому: хтозна, чи захочуть майстрині вводити у старовинний рецепт новий хімічний компонент, за умови, що багато хто з них вважає, що кожна фігурка особлива, призначена саме для того, хто обрав її своєю іграшкою… чи оберегом.

Острів, де мешкають привиди ляльок

Розповідаючи про знамениті тим чи інше ляльки, не можливо змовчати про добре відомий «La Isla de la Munecas» із Мексики. Дослівно ця назва переводиться зовсім невинно: «Острів ляльок». Але оскільки цей куточок Південної Америки стає все більш популярним серед туристів з усього світу, то туристичні компанії, задля «благозвуччя» усе частіше перейменовують його в «Острів поламаних (або й – мертвих) ляльок».

Що цікаво, це – то рідкісний випадок, коли рекламі немає потреби надто перебільшувати, тож можна вважати її майже цілком правдивою. Така місцина не потребує додаткового нагнітання жаху, аби привабити любителів полоскотати нерви.

Але перш ніж перейдемо безпосередньо до оповіді, мені доведеться зробити два відступи: географічний, без якого не буде зрозуміло, як саме виглядає сцена трагічної історії острову, й, скажімо, етичний.

Етику, на відміну від географії, можна трактувати неоднозначно, тож почнемо з неї, аби швидше відбутися. Фотографії з цього острова можна легко відшукати за допомогою будь-якої пошукової системи в інтернеті. Їх – дуже багато, тож усім, хто зацікавиться, варто докласти зовсім трохи зусиль.

 Я ж обмежилась лише двома, бо мені неприємно дивитись на цих нещасних ляльок. Так, я в курсі, що з іграшками роблять ще й не таке. Я навіть у курсі, що «ще й не таке» у цьому світі чинять і з людьми. Але це змушує замислитись про недосконалість світу, а не виправдовує, чисто з моєї точки зору, захоплення «La Isla de la Munecas» з точки зору естетики. Dixi.

Переходимо до географії. Колись ацтеки, що жили в заболоченій долині Мехико розробили справді унікальну систему ведення сільського господарства. Вони створили цілу систему водяних каналів, а також – штучних островів. Для здійснення останнього слід було вичерпувати іл. Із дна, змішувати його із ґрунтом, навантажувати на плоти, сплетені з очерету та саджали дерева й овочі на такі-от острови, здатні плавати. Потім ці «плавучі огороди» прибивало до берега, а розрослі дерева витягали коріння на сушу, перетворюючись на надійні якорі та збільшуючи площу придатної для господарства землі. Такі острови й канали існують і сьогодні. Залежно від погоди, то острівці йдуть під воду період злив, то канали висушує жорстоке сонце, але поступово погода приходить «у норму», тож місцевість набуває попереднього вигляду.

Острів, про який іде мова, знаходиться в районі каналів Сочимилько (Xochimilco), у 18 кілометрів від центру Мехико, саме такого походження. Якщо він і виділявся серед багатьох інших, то це – недоброю славою. Одні стверджують, що там колись потонула в каналі мала дівчинка, інші оповідають про численні загиблі чи й погублені невинні дитячі душі. Справедливості заради, на жаль, потопельники у тій місцевості – явище не випадкове, а болото не робить різниці між дорослими та малими жертвами. Хтозна, може, цей момент історії цілком достовірний.

Та от у 1975 році на цьому острівці оселився мексиканський робітник Джуліан Сантана Баррера (Julián Santana Barrera). Його сусіди та родичі тепер запевняють туристів, що дон Джуліан був дуже богомільний, хоч знаходяться ті, хто уточнює, що та богомільність аж ніяк не заважала старому зазирати до чарки.

Та менше із тим, для нашої розповіді значно важливіше те, що щире християнство не заважало йому вірити в духів загиблих, що блукають між каналами і закличним шепотінням направляють живих на вірну загибель у трясовинні. Однак, у теж саме вірили і всі його сусіди, тож ця риса вдачі теж не була чимось незвичайним. Але пан Баррера таки зміг здивувати сусідів: у віці 54 років він вирішив стати самітником й обрав для свого перебування саме цей острів.

А коли ж, урешті, піде мова про ляльки?! А от просто зараз. Більше того, існує кілька версій як саме на острові з’явилися його лялькові мешканці. Я ж маю намір не забути жодну з них, залишивши працю робити висновки з почутого на когось іншого.

Отже, найпопулярніша версія полягає в тому, що дон Джуліан завчасно подбав по свою безпеку на острові у досить своєрідний спосіб. Ще коли він жив у містечку Асунсьон, він раптово почав збирати по вулицях і смітниках старі, нікому непотрібні, завжди брудні, часто – покалічені й зламані іграшки, не оминаючи своєю увагою навіть іграшкові руки й ноги, що знаходилися окремо від іграшки.

Сусіди косували на схибленого старого, але не заважали йому в тихому божевіллі. Тож човен, що прибув до острову-притулку, серед інших потрібних самітнику речей був навантажений і ляльковим «скарбом».

За іншою версією, старий знайшов поламану ляльку на тому місці острова, де втонула дівчинка. Тож вирішив, що це – іграшка бідолахи і причепив її на дерево, аби вшанувати пам’ять загиблої та, водночас, заручитися ласкою невпокоєного духу.

Дехто ж стверджує, що втонула дівчинка зі зламаною лялькою в руках почала з’являтися йому уві сні. Вона скаржилася самітнику не лише на смерть, але й на нудьгу. Тож, знайшовши на острові ляльку, він причепив її на дерево, нещасний дух вселився туди і більше нікого не турбував. Але жне забуваємо, що таких-от духів у долині Мехико було дуже багато, тож і довелося Баррері розшукувати все нові «домівки» для них.

Але яку б версію не вважати правдивою, це не відміняє те, що Джуліан до самої смерті розшукував все нових ляльок, навіть вимінюючи їх на городину, яку вирощував власноруч. Він розміщував по всьому острову, створюючи з них дивні конструкції, прикручуючи їх до дерев, розсаджуючи на землі… Дехто із його земляків стверджує, що поступово духів навколо ставало все менше: певно, їм припав до смаку дивний острів і цілком влаштовували ляльки замість домівок.

У 1991 році команда екологів, які мали розчистити канали від водоростей, випадково потрапила на цей острів. Здивування від побаченого там було настільки великим, що вони відразу ж поділилися новиною із газетярами. Ті вчепилися у незвичайний випадок і скоро на острові з’явилися перші туристи. Здавалося, що самітник не надто заперечував, тим більше, що прибульці справно привозили йому ляльки – «для колекції».

Так тривало до 2001 року, коли Джуліан Сантана Баррера втонув. Одні стверджують, що дівчинка-дух, із якої й почалася ця історія, таки змогла закликати його до себе: чи то ляльки перестали приносити радість, тож уже не були такими помічними талісманами, чи то старий втомився жити і вже не міг протистояти мешканці потойбічного світу. Скептики пропонують іншу версію: через страшну зливу острів пішов під воду. Це трапилось уночі, тож самітник чи то міцно спав і не похопився вчасно, чи то йому стало погано й не було кому допомогти… Коли острів піднявся, то ляльки виглядали так само, як і до негоди, а самого Джуліана відшукати не пощастило.

Але історія на цьому не завершується: отак, доведеною до трагічного завершення, історія острова подобається туристам ще більше. Тож родичі старого Баррера підтримують острів у належному стані. Чи то на честь його пам’яті, чи то й дбаючи про сякий-такий зиск від приїздів туристів.

Цікаво інше: навіть відчайдухи, настроєні перед поїздкою на цей острів під «поглядами» десятків очей скалічених ляльок смирнішають і зізнаються, що мороз дере по шкірі. Перевірити місцеву легенду, що вночі ці іграшки шепочуть, звертаються до живих, прохаючи про допомогу, а насправді мріючи заманити їх у воду… Так-от, перевірити цю легенду відчайдухів не знайшлося. Поки що єдиною людиною, яка ночувала на цьому острові, залишається творець досить моторошної легенди – старий самітник Джуліан Сантана Баррера.

Коники з Далекарлії, що приносять удачу

Символом Шведського Королівства є Кінь. Так, той самий, чиє стилістичне зображення прикрашає логотип усесвітньо відомої меблевої фірми, а також – безліч речей, так чи інакше пов’язаних зі Швецією. У цьому немає нічого: коні завжди відігравали неабияку роль в історії будь-якої країни. Тож і дочекалися визнання, хоч у виглядів символів, у багатьох народів якраз тоді, коли потреба у конях як у засобах пересування та помічниках у сільському господарстві майже цілковито відпала.

Але ми трохи звузимо цю, безперечно, цікаву тему й поговоримо не просто про символ країни, а про далекарлійських коників – найвідоміших національних іграшок Швеції. Не даремно ж їх «малу батьківщину» – провінцію Даларну (за іншою транскрипцією – Далекарлію), відому своїми народними виробами мистецтва далеко за межами країни – часто називають «найбільш шведською Швецією». Така собі квінтесенція всієї країни – що за на диво гарною природою, що за схильністю її мешканців до всього підходити серйозно, прискіпливо й водночас… із творчістю.

Як би там не було, далеко не кожна іграшка може «похвалитися» тим, що про неї згадано в літописах ХVІІ століття: хто ж буде витрачати дорогоцінний пергамент на такі дурниці? Але от про швейцарських коників, а швидше, по їхній великий розпродаж, згадується у запису, зробленому у Вестеросі у 1624 році. Чом би й ні, якщо це – доста вигідний бізнес? Хоча… що вважатимемо вигідним? У ХІХ сторіччі за дюжину коників давали всього дві крони. Теж гроші на ті часи. Але ті з коників, що змогли пережити два століття, зараз виставляються на торги найвідоміших аукціонів і розходяться по приватним колекціям за більш ніж значні суми.

Однією з особливостей цих іграшок, що підігріває до них інтерес, є те, що їх так і не навчились штампувати на конвеєрі.

У тому ж ХІХ столітті, зазвичай, коників виготовляв «сімейний підряд»: чоловік вирізьбив фігурку з древа та відшліфовував її, а жінка фарбувала іграшку й прикрашала її кольоровими хвилястими лініями. Дехто вважає, що майстрині (бо розмальовувати далекарлійські іграшки – то виключно жіноча робота) при цьому надихалися кольорами природи рідної провінції, дехто – що намагалися зробити іграшки більш конкурентоспроможними, привернути увагу покупці на ярмарку саме до своєї продукції. Існує версія, що саме розмальовування перетворює коників на захисні талісмани, а в кольорах закодовані побажання.

Хтозна, як воно було в позаминулому столітті, цілком можливо, що всі три пояснення були однаково вірогідні. А от ХХ століття, ладне ставитися скептично до всяких оберегів і водночас неспроможне відмовитися від них узагалі, внесло свої корективи. З’явилися рожеві та блакитні іграшки, які дарували дітлахам на честь хрестин. При чому дарувальники дбали не лише про правильне ґендерне забарвлення іграшок, а й ще  замовляли надписи: ім’я хресника чи хресниці, дати народження та самих хрестин. Та це, якраз, виглядає не лише зворушливо, але й цілком логічно.

Але у деяких компаніях не вважається порушенням корпоративної етики, якщо поставити біля комп’ютера далекарлійського коника, прикрашеного зображенням долара чи євро. Ну, якщо вірити у те, що дерев’яний коник може принести не лише здоров’я чи гарний настрій, але й додатковий прибуток…

А численні коники, виставлені у лавках сувенірів, можуть бути розмальовані у найнесподіваніші кольори: починаючи від кольорів прапору Швеції чи якоїсь іншої країни, звідки прибув турист і… до того, на що вже фантазії художниці вистачить. Хоч зараз в іграшкарстві якраз повертається мода на «історичні» кольори.

До речі, про прибуток. Виготовлення іграшок у Даларні – доста прибуткова галузь економіки провінції. Звісно, зараз це – не виключно сімейний бізнес, існують фабрики, найстаріша з яких була заснована в 1928 році у селищі Нюснес біля містечка Мура. Якщо вірити легенді (а без гарної легенди, зазвичай, неможлива розкрутка будь-якого пристойного бренда) братам Нільсу й Яннесу Олссонам на момент заснування було, відповідно. 15 і 13 років. На жаль, пан Ларс Олссон – син того самого Нільса, – розповідаючи цю історію черговій партії туристів, які забажали подивитись на всі етапи виробництва коників, ніколи не пояснює, хто ж тоді взявся за справу розмальовування іграшок. Певно, хтось із старших родичок, бо навряд чи на початку втілення у життя сміливого проекту юним підприємцям було чим платити найманій працівниці.

Однак, треба віддати Олссонам належне, їхнє виробництво пройшло скрізь усі бурі минулого століття, вистоявши, примноживши масштаби виробництва й майже не змінивши технологію виробництва іграшок. Так, коників виготовляють за допомогою кліше, контури якого наносять на бруски, так заготовки випилюються на станку. А от «доводяться до розуму» іграшки, вже не кажучи про розмальовування й лакування – виключно вручну. Тож серед них ніколи не можна зустріти двох геть однакових.

До речі,  компанія «Grannas A Olssons handicraft» вважається не лише найдавнішою, але й найбільшою: вона надає робочі місця аж 80 робітникам, 15 із яких – художниці.

А відомими за межами Швеції далекарлійські коники остаточно стали після всесвітньої виставки, яка відбулася у цій країні в 1939 році. Фото гігантського далекарлійського коня – символу й талісмана цього міжнародного зібрання – обійшло перші сторінки найвідоміших газет світу.

Однак, це – не найбільший «коник» у далекарлійському стилі. Найбільший  «мешкає» в Осбу (Еsbo), поруч із м. Авеста (Avesta). Його зріст – 13 метрів, а важить ця «іграшка», попри те, що її виготовили полою в середині, близько 66 тон. Цю статую спорудили, як символ Даларни, де й розташована Авеста, у 1989 році. Водночас вона слугує гарною приманкою для туристів, бо саме у 1990-х рр. біля Авести прокладали швидкісну трасу, тож її практичні мешканці вирішили спорудити поруч ресторанний комплекс. До речі, аби спорудити модель цієї статуї, організатори проекту звернулися до майстрів із  Нюснесу. Справді, хто ще крім них знається на всіх тонкощах національної іграшки?

Укотре підтвердилось, що шведи знаються на «гачках для туристів»: реакція більшості чужинців при першому погляді на цього красеня – зупинитися, сфотографувати, а там уже й відвідати сувенірні крамнички чи зайти пообідати до ресторану. В інтернеті можна знайти розповідь, що практичні шведи попереджають варварські витівки тих, хто прагне відколупнути шматочок цього «коника» на пам'ять, просто продаючи уламки у все тих же крамничках. Можливо, це – вигадка, бо інакше шведи або ризикують залишитися із добряче пошарпаним символом: так, я розумію, що 13 тон – то багато, але ж і туристів, на щастя для туристичної галузі, не стає менше. Або, хоч це припущення і зовсім неймовірне, підсовують довірливим туристам фальшиві шматочки коника. Хоч це вже й зовсім несправедливо по відношенню до законослухняних мешканців Шведського Королівства.
Є не менш цікава історія: мовляв, американці зі штату Міннесота викупили креслення коня, аби спорудити колись на своїй Батьківщині щось подібне. Нібито, шведи не дуже заперечували, лише висунули умову, що американський кінь має бути хоч трохи менший  свого «старшого далекарлійського брата». Та ця плітка існує вже кілька років, а інформації про схожого коника в Міннесоті мені знайти не пощастило. Хоча, навіть якщо це – вигадка, вона непогано завершує історію про шведського коника, що вже кілька століть приносить радість та оберігає людей від штурханів долі.