Розповідаючи про знамениті тим чи інше ляльки, не можливо змовчати про
добре відомий «La Isla de la Munecas» із Мексики. Дослівно ця
назва переводиться зовсім невинно: «Острів ляльок». Але оскільки цей куточок
Південної Америки стає все більш популярним серед туристів з усього світу, то
туристичні компанії, задля «благозвуччя» усе частіше перейменовують його в
«Острів поламаних (або й – мертвих) ляльок».
Що цікаво, це – то рідкісний випадок, коли рекламі немає потреби надто
перебільшувати, тож можна вважати її майже цілком правдивою. Така місцина не
потребує додаткового нагнітання жаху, аби привабити любителів полоскотати
нерви.
Але перш ніж перейдемо безпосередньо до оповіді, мені доведеться зробити
два відступи: географічний, без якого не буде зрозуміло, як саме виглядає сцена
трагічної історії острову, й, скажімо, етичний.
Етику, на відміну від географії, можна трактувати неоднозначно, тож почнемо
з неї, аби швидше відбутися. Фотографії з цього острова можна легко відшукати
за допомогою будь-якої пошукової системи в інтернеті. Їх – дуже багато, тож
усім, хто зацікавиться, варто докласти зовсім трохи зусиль.
Я ж обмежилась лише двома, бо мені
неприємно дивитись на цих нещасних ляльок. Так, я в курсі, що з іграшками
роблять ще й не таке. Я навіть у курсі, що «ще й не таке» у цьому світі чинять
і з людьми. Але це змушує замислитись про недосконалість світу, а не виправдовує,
чисто з моєї точки зору, захоплення «La Isla de la Munecas» з
точки зору естетики. Dixi.
Переходимо до географії. Колись ацтеки, що жили в заболоченій долині Мехико
розробили справді унікальну систему ведення сільського господарства. Вони
створили цілу систему водяних каналів, а також – штучних островів. Для
здійснення останнього слід було вичерпувати іл. Із дна, змішувати його із
ґрунтом, навантажувати на плоти, сплетені з очерету та саджали дерева й овочі
на такі-от острови, здатні плавати. Потім ці «плавучі огороди» прибивало до
берега, а розрослі дерева витягали коріння на сушу, перетворюючись на надійні
якорі та збільшуючи площу придатної для господарства землі. Такі острови й
канали існують і сьогодні. Залежно від погоди, то острівці йдуть під воду
період злив, то канали висушує жорстоке сонце, але поступово погода приходить
«у норму», тож місцевість набуває попереднього вигляду.
Острів, про який іде мова, знаходиться в районі каналів Сочимилько
(Xochimilco), у 18 кілометрів від центру Мехико, саме такого походження. Якщо
він і виділявся серед багатьох інших, то це – недоброю славою. Одні
стверджують, що там колись потонула в каналі мала дівчинка, інші оповідають про
численні загиблі чи й погублені невинні дитячі душі. Справедливості заради, на
жаль, потопельники у тій місцевості – явище не випадкове, а болото не робить
різниці між дорослими та малими жертвами. Хтозна, може, цей момент історії
цілком достовірний.
Та от у 1975 році на цьому острівці оселився мексиканський робітник Джуліан
Сантана Баррера (Julián Santana Barrera). Його сусіди та родичі тепер
запевняють туристів, що дон Джуліан був дуже богомільний, хоч знаходяться ті,
хто уточнює, що та богомільність аж ніяк не заважала старому зазирати до чарки.
Та менше із тим, для нашої розповіді значно важливіше те, що щире
християнство не заважало йому вірити в духів загиблих, що блукають між каналами
і закличним шепотінням направляють живих на вірну загибель у трясовинні. Однак,
у теж саме вірили і всі його сусіди, тож ця риса вдачі теж не була чимось
незвичайним. Але пан Баррера таки зміг здивувати сусідів: у віці 54 років він
вирішив стати самітником й обрав для свого перебування саме цей острів.
А коли ж, урешті, піде мова про ляльки?! А от просто зараз. Більше того,
існує кілька версій як саме на острові з’явилися його лялькові мешканці. Я ж
маю намір не забути жодну з них, залишивши працю робити висновки з почутого на
когось іншого.
Отже, найпопулярніша версія полягає в тому, що дон Джуліан завчасно подбав
по свою безпеку на острові у досить своєрідний спосіб. Ще коли він жив у
містечку Асунсьон, він раптово почав збирати по вулицях і смітниках старі,
нікому непотрібні, завжди брудні, часто – покалічені й зламані іграшки, не
оминаючи своєю увагою навіть іграшкові руки й ноги, що знаходилися окремо від
іграшки.
Сусіди косували на схибленого старого, але не заважали йому в тихому
божевіллі. Тож човен, що прибув до острову-притулку, серед інших потрібних
самітнику речей був навантажений і ляльковим «скарбом».
За іншою версією, старий знайшов поламану ляльку на тому місці острова, де
втонула дівчинка. Тож вирішив, що це – іграшка бідолахи і причепив її на
дерево, аби вшанувати пам’ять загиблої та, водночас, заручитися ласкою
невпокоєного духу.
Дехто ж стверджує, що втонула дівчинка зі зламаною лялькою в руках почала з’являтися
йому уві сні. Вона скаржилася самітнику не лише на смерть, але й на нудьгу.
Тож, знайшовши на острові ляльку, він причепив її на дерево, нещасний дух
вселився туди і більше нікого не турбував. Але жне забуваємо, що таких-от духів
у долині Мехико було дуже багато, тож і довелося Баррері розшукувати все нові
«домівки» для них.
Але яку б версію не вважати правдивою, це не відміняє те, що Джуліан до
самої смерті розшукував все нових ляльок, навіть вимінюючи їх на городину, яку
вирощував власноруч. Він розміщував по всьому острову, створюючи з них дивні
конструкції, прикручуючи їх до дерев, розсаджуючи на землі… Дехто із його
земляків стверджує, що поступово духів навколо ставало все менше: певно, їм
припав до смаку дивний острів і цілком влаштовували ляльки замість домівок.
У 1991 році команда екологів, які мали розчистити канали від водоростей,
випадково потрапила на цей острів. Здивування від побаченого там було настільки
великим, що вони відразу ж поділилися новиною із газетярами. Ті вчепилися у
незвичайний випадок і скоро на острові з’явилися перші туристи. Здавалося, що
самітник не надто заперечував, тим більше, що прибульці справно привозили йому
ляльки – «для колекції».
Так тривало до 2001 року, коли Джуліан Сантана Баррера втонув. Одні
стверджують, що дівчинка-дух, із якої й почалася ця історія, таки змогла
закликати його до себе: чи то ляльки перестали приносити радість, тож уже не
були такими помічними талісманами, чи то старий втомився жити і вже не міг протистояти
мешканці потойбічного світу. Скептики пропонують іншу версію: через страшну
зливу острів пішов під воду. Це трапилось уночі, тож самітник чи то міцно спав
і не похопився вчасно, чи то йому стало погано й не було кому допомогти… Коли
острів піднявся, то ляльки виглядали так само, як і до негоди, а самого
Джуліана відшукати не пощастило.
Але історія на цьому не завершується: отак, доведеною до трагічного
завершення, історія острова подобається туристам ще більше. Тож родичі старого
Баррера підтримують острів у належному стані. Чи то на честь його пам’яті, чи
то й дбаючи про сякий-такий зиск від приїздів туристів.
Цікаво інше: навіть відчайдухи, настроєні перед поїздкою на цей острів під
«поглядами» десятків очей скалічених ляльок смирнішають і зізнаються, що мороз
дере по шкірі. Перевірити місцеву легенду, що вночі ці іграшки шепочуть,
звертаються до живих, прохаючи про допомогу, а насправді мріючи заманити їх у
воду… Так-от, перевірити цю легенду відчайдухів не знайшлося. Поки що єдиною
людиною, яка ночувала на цьому острові, залишається творець досить моторошної
легенди – старий самітник Джуліан Сантана Баррера.
Немає коментарів:
Дописати коментар