Коники з Далекарлії, що приносять удачу

Символом Шведського Королівства є Кінь. Так, той самий, чиє стилістичне зображення прикрашає логотип усесвітньо відомої меблевої фірми, а також – безліч речей, так чи інакше пов’язаних зі Швецією. У цьому немає нічого: коні завжди відігравали неабияку роль в історії будь-якої країни. Тож і дочекалися визнання, хоч у виглядів символів, у багатьох народів якраз тоді, коли потреба у конях як у засобах пересування та помічниках у сільському господарстві майже цілковито відпала.

Але ми трохи звузимо цю, безперечно, цікаву тему й поговоримо не просто про символ країни, а про далекарлійських коників – найвідоміших національних іграшок Швеції. Не даремно ж їх «малу батьківщину» – провінцію Даларну (за іншою транскрипцією – Далекарлію), відому своїми народними виробами мистецтва далеко за межами країни – часто називають «найбільш шведською Швецією». Така собі квінтесенція всієї країни – що за на диво гарною природою, що за схильністю її мешканців до всього підходити серйозно, прискіпливо й водночас… із творчістю.

Як би там не було, далеко не кожна іграшка може «похвалитися» тим, що про неї згадано в літописах ХVІІ століття: хто ж буде витрачати дорогоцінний пергамент на такі дурниці? Але от про швейцарських коників, а швидше, по їхній великий розпродаж, згадується у запису, зробленому у Вестеросі у 1624 році. Чом би й ні, якщо це – доста вигідний бізнес? Хоча… що вважатимемо вигідним? У ХІХ сторіччі за дюжину коників давали всього дві крони. Теж гроші на ті часи. Але ті з коників, що змогли пережити два століття, зараз виставляються на торги найвідоміших аукціонів і розходяться по приватним колекціям за більш ніж значні суми.

Однією з особливостей цих іграшок, що підігріває до них інтерес, є те, що їх так і не навчились штампувати на конвеєрі.

У тому ж ХІХ столітті, зазвичай, коників виготовляв «сімейний підряд»: чоловік вирізьбив фігурку з древа та відшліфовував її, а жінка фарбувала іграшку й прикрашала її кольоровими хвилястими лініями. Дехто вважає, що майстрині (бо розмальовувати далекарлійські іграшки – то виключно жіноча робота) при цьому надихалися кольорами природи рідної провінції, дехто – що намагалися зробити іграшки більш конкурентоспроможними, привернути увагу покупці на ярмарку саме до своєї продукції. Існує версія, що саме розмальовування перетворює коників на захисні талісмани, а в кольорах закодовані побажання.

Хтозна, як воно було в позаминулому столітті, цілком можливо, що всі три пояснення були однаково вірогідні. А от ХХ століття, ладне ставитися скептично до всяких оберегів і водночас неспроможне відмовитися від них узагалі, внесло свої корективи. З’явилися рожеві та блакитні іграшки, які дарували дітлахам на честь хрестин. При чому дарувальники дбали не лише про правильне ґендерне забарвлення іграшок, а й ще  замовляли надписи: ім’я хресника чи хресниці, дати народження та самих хрестин. Та це, якраз, виглядає не лише зворушливо, але й цілком логічно.

Але у деяких компаніях не вважається порушенням корпоративної етики, якщо поставити біля комп’ютера далекарлійського коника, прикрашеного зображенням долара чи євро. Ну, якщо вірити у те, що дерев’яний коник може принести не лише здоров’я чи гарний настрій, але й додатковий прибуток…

А численні коники, виставлені у лавках сувенірів, можуть бути розмальовані у найнесподіваніші кольори: починаючи від кольорів прапору Швеції чи якоїсь іншої країни, звідки прибув турист і… до того, на що вже фантазії художниці вистачить. Хоч зараз в іграшкарстві якраз повертається мода на «історичні» кольори.

До речі, про прибуток. Виготовлення іграшок у Даларні – доста прибуткова галузь економіки провінції. Звісно, зараз це – не виключно сімейний бізнес, існують фабрики, найстаріша з яких була заснована в 1928 році у селищі Нюснес біля містечка Мура. Якщо вірити легенді (а без гарної легенди, зазвичай, неможлива розкрутка будь-якого пристойного бренда) братам Нільсу й Яннесу Олссонам на момент заснування було, відповідно. 15 і 13 років. На жаль, пан Ларс Олссон – син того самого Нільса, – розповідаючи цю історію черговій партії туристів, які забажали подивитись на всі етапи виробництва коників, ніколи не пояснює, хто ж тоді взявся за справу розмальовування іграшок. Певно, хтось із старших родичок, бо навряд чи на початку втілення у життя сміливого проекту юним підприємцям було чим платити найманій працівниці.

Однак, треба віддати Олссонам належне, їхнє виробництво пройшло скрізь усі бурі минулого століття, вистоявши, примноживши масштаби виробництва й майже не змінивши технологію виробництва іграшок. Так, коників виготовляють за допомогою кліше, контури якого наносять на бруски, так заготовки випилюються на станку. А от «доводяться до розуму» іграшки, вже не кажучи про розмальовування й лакування – виключно вручну. Тож серед них ніколи не можна зустріти двох геть однакових.

До речі,  компанія «Grannas A Olssons handicraft» вважається не лише найдавнішою, але й найбільшою: вона надає робочі місця аж 80 робітникам, 15 із яких – художниці.

А відомими за межами Швеції далекарлійські коники остаточно стали після всесвітньої виставки, яка відбулася у цій країні в 1939 році. Фото гігантського далекарлійського коня – символу й талісмана цього міжнародного зібрання – обійшло перші сторінки найвідоміших газет світу.

Однак, це – не найбільший «коник» у далекарлійському стилі. Найбільший  «мешкає» в Осбу (Еsbo), поруч із м. Авеста (Avesta). Його зріст – 13 метрів, а важить ця «іграшка», попри те, що її виготовили полою в середині, близько 66 тон. Цю статую спорудили, як символ Даларни, де й розташована Авеста, у 1989 році. Водночас вона слугує гарною приманкою для туристів, бо саме у 1990-х рр. біля Авести прокладали швидкісну трасу, тож її практичні мешканці вирішили спорудити поруч ресторанний комплекс. До речі, аби спорудити модель цієї статуї, організатори проекту звернулися до майстрів із  Нюснесу. Справді, хто ще крім них знається на всіх тонкощах національної іграшки?

Укотре підтвердилось, що шведи знаються на «гачках для туристів»: реакція більшості чужинців при першому погляді на цього красеня – зупинитися, сфотографувати, а там уже й відвідати сувенірні крамнички чи зайти пообідати до ресторану. В інтернеті можна знайти розповідь, що практичні шведи попереджають варварські витівки тих, хто прагне відколупнути шматочок цього «коника» на пам'ять, просто продаючи уламки у все тих же крамничках. Можливо, це – вигадка, бо інакше шведи або ризикують залишитися із добряче пошарпаним символом: так, я розумію, що 13 тон – то багато, але ж і туристів, на щастя для туристичної галузі, не стає менше. Або, хоч це припущення і зовсім неймовірне, підсовують довірливим туристам фальшиві шматочки коника. Хоч це вже й зовсім несправедливо по відношенню до законослухняних мешканців Шведського Королівства.
Є не менш цікава історія: мовляв, американці зі штату Міннесота викупили креслення коня, аби спорудити колись на своїй Батьківщині щось подібне. Нібито, шведи не дуже заперечували, лише висунули умову, що американський кінь має бути хоч трохи менший  свого «старшого далекарлійського брата». Та ця плітка існує вже кілька років, а інформації про схожого коника в Міннесоті мені знайти не пощастило. Хоча, навіть якщо це – вигадка, вона непогано завершує історію про шведського коника, що вже кілька століть приносить радість та оберігає людей від штурханів долі.