Ляльковий замок Коллін Мур: дитяча мрія, що принесла радість іншим людям

Не знаю, чи Антуан де Сент-Екзюпері сказав це першим. Але в «Маленькому принці» точно є згадка про те, що якщо хочеш, аби дорослий відчув усю красу будівлі, доста сказати, що от, бачив будинок, який коштує стільки-то, і почуєш у відповідь: яка розкіш!

Що цікаво, це правило спрацьовує і для лялькових будиночків, принаймні для ексклюзивних, зроблених на замовлення в єдиному екземплярі. От і для «Казкового замку» (Fairy Castle) відомої актриси епохи німого кіно Коллін Мур свого часу преса не пошкодувала епітетів. Він бо, мовляв, і найвідоміший, і найцінніший, і найдорожчий, і найвишуканіший. І найвигадливіший.

Залишимо всі ці епітети на совісті газетярів, бо серед знавців історії іграшок, хоч перше з цієї низки означень може викликати сумніви. Хоча я як повний дилетант можу дозволити собі просто сказати, що це, як на мій смак, – справжнє диво.

І справа не в тому, що у 1928 році архітектор і художник Горацій Джексон (Horace Jackson) сторив справді безпрецедентний для тих часів проект, таке собі велетенське і дуже незвичайне лего (замок складається із 200 модулів, які можна збирати та розбирати, що й дозволило свого часу актрисі брати із собою у подорожі свою чималу улюблену іграшку). Просто це – втілення дитячої мрії Коллін Мур. 

Її біографи люблять цитувати спогади самої акторки, наведені в її книзі, що малою вона полюбляла «будувати замки з хмарок», а якщо більш точно – то любила роздивлятися білі пухнасті хмарки і мріяти, що на найгарнішій із них саме на неї чекає чарівний замок. Терпляче чекає тієї миті, коли дівчинка роздобуте чарівне зілля, схоже на те, яким свого часу пригостилася керроллівська Аліса з Дивокраю, та втрапить до казки, а звідти – простісінько до чарівного замку.

Багато хто, здобувши статки у дорослому віці, використовує їх на купівлю «дорослих» символів заможності. Але не Коллін Мур. Саме тому Горацій Джексон й отримав замовлення із чіткою інструкцією: «Архітектура не повинна бути схожою на реальність. Кожна з кімнат будинку повинна нагадувати зачарований замок». 

До 1935 року у втіленні фантастичної концепції у дійсність доклало руки більше 700 фахівців. У тому числі – спеціалістів з освітлення та ювелірів. Інтер’єри спроектував Гарольд Грів (Harold Grieve), а фрески та картини, що прикрашають стіни замку належать пензлю самого Волта Діснея (Walt Disney). До речі, в ляльковому будинку розміром 8'7" x 8'2" x 7'7футів знаходиться більше 2 000 мініатюр, оцінених у суму 500000$.

Кажуть, що Коллін Мур була в захопленні від втілення своєї мрії у життя. Однак, виявляється, що вона належала до тої рідкісної породи людей, які здатні зробити все заради втілення у життя дитячого бажання. А потім – щедро поділитися з  оточуючими цим дивом. 

Тож у 1935 році, коли Америка ледь почала оговтуватись після Великої Депресії, Коллін Мур вирушила рідною країною із незвичним туром. Разом із нею мандрував її замок, який побував у більшості великих міст США. Виставлений в іграшкових відділах супермаркетів, він гарантовано приваблював публіку, ладну сплачувати за можливість роздивитися ближче незвичайну іграшку, невеличкі гроші. Зібрані в результаті цієї поїздки кошти передавалися у благодійні організації, що опікувались хворими дітьми та дітьми з бідних родин.

А майже через 15 років, у 1949. директор Музею Науки та Промисловості у США зміг переконати власницю «Казкового замку», аби вона передала його у дар музею. Там ця диво-іграшка перебуває і до сьогодні.

До речі, зробивши такий щедрий жест, Коллін Мур не прогадала: мало де на світі знайшлося б місць, у яких настільки б опікувались її замком: робітники музею дбайливо відслідковують, щоб у приміщенні, де зберігається цей експонат, суворо дотримувались температурний режим та зафіксований процент вологості. 

Крім того, час від часу на замок очікують ретельні і досить складні реставраційні роботи: йому підновлюють фарбу зовні, а також проводять багато дрібних, але необхідних ремонтних робіт усередині. В результаті, через більш ніж 60 років перебування в музеї близько 90 років із дня створення, Казковий замок подовжує перебувати в гарному стані, забезпечуючи гарний настрій усім відвідувачам. 

Звісно, поруч висить табличка, де вказується, скільки він коштує. Однак більшість відвідувачів музею приваблює в дивних казкових інтер’єрах не лише їхня вартість.

Томас А. Едісон - винахідник, який подарував лялькам голос

Томасу Алві Едісону було не звикати й до захоплення сучасникам, й до їхнього обурення з приводу його численних винаходів. Чи не найбільше суперечливих відгуків було пов’язано  з демонстрацією фонографа – апарату, здатного «відтворювати благородний людський голос», як писали у тогочасних газета.

На долю цього винаходу випало і подив його помічників у грудні 1877 року, коли Едісон вперше продекламував у рупор дивної машини рядки безсмертного дитячого віршика про Мері та її баранця, а потім дав їм прослухати механічне відтворення всім добре знайомих рядків. І скандал під час демонстрації у березні 1878 року в Академії наук в Парижі, коли академік Буйо просто перед поважними членами академії ледь не влаштував бійку, вимагаючи від винахідника зізнання у штукарстві й розіграші, і скепсис фізіолога Фальє, який стверджував, що насправді від фонографу немає жодної практичної користі…

Усе це, звісно, досить цікаво, особливо, якщо знати про довгий шлях, який пристрої для запису звуків встигли пройти за ці неповні півтора століття. Але звідки у цій історії взятися лялькам? А ми ж, ніби, полюбляємо розповідати саме про них.

Справа в тому, що саме фонограф «змусив» Томаса А. Едісона податися в лялькарі. Звісно, не тому, що йому набридла розробка і вдосконалення все нових винаходів, які мали полегшити людству життя, а йому забезпечити новий прибуток. І точно не тому, що з дитинства в душі Едісона жило бажання створювати зменшені копії людей і от, нарешті йому випала нагода втілити цю мрію у реальність. Ні, такої мрії, принаймні, хоч якось документально підтвердженої, в нього не було. 

Рішення взятися до виготовлення, звісно, таких, яких до цього ніхто ще не виготовляв, було продиктовані цілком  практичними причинами. Фонограф мав приносити прибуток, а отже, для нього потрібно було віднайти спеціальну нішу. А для чого його можна використовувати  у повсякденному житті, не знав і сам творець.

Здавалося б, ідея записувати на них музику лежала на поверхні. Та, по-перше, сам Едісон не надавав музичному мистецтву надто великого значення, можливо, через відсутність музичного слуху. По-друге, це було неможливо через суто технічні причини: на один валик фонографа, виготовлений із олова, було можна записати не більше ста слів, до того ж, їх потрібно було наговорювати із дуже близької відстані. Та найгірше те, що п’ять прослуховувань – це межа того, що можна було відтворити завдяки першим моделям цього диво-приладу. Тож поки що нездійсненними виглядали ідеї пана Едісона замінити механічними приладами стенографісток, створити найперші аналоги сучасних аудіо-книг, призначених для сліпи, використовувати їх як будильники і навіть… задля навчання папуг людської мови.

І ось, у 1888 році він започаткував новий проект, вкотре прагнучи зробити те. що до нього ніхто не робив: на його заводах із того часу мали виготовляти ляльок, що вміли розмовляти. І зараз в Музеї імені Едісона дбайливо зберігаються «голосові зв’язки» такої ляльки – механічне олов’яне кільце, яке й мало подарувати іграшкам голос.

Та на ярлику, прикріпленому до цього експонату, зазначалося лише, що це – запис для фонографа. Про те, що це – деталь ляльки, як і про те. що саме записано на такий дивний носій, той, хто написав це лаконічне пояснення, соромливо змовчав.

Лише у ХХІ столітті Карл Хабер та Ерл Корнелл спромоглися за допомогою трьохмірної оптичної технології сканування, винайденої у 2007-2009 рр., відтворити запис із пошкоджених бороздок кільця. Виявляється, що такий своєрідний валик мав відтворювати куплет дитячої старовинної пісеньки «Twinkle, twinkle, little star» («Сяйно-но, сяй, маленька зірко»), начитану приємним жіночим голосом. Результати довгих пошуків в архівах дозволити відтворити картину, як і задля чого були створені ці записи у ХІХ столітті.

Томас Едісон найняв двох жінок, голоси яких, як йому здалося, найкраще придатні здаля того,. аби створити «закільцьований» запис відомого віршика. Вони днями низько схилялися над фонографами, повторюючи одні і ті ж самі рядки. Валики, чи швидше. кільця із записом, поступали на конвеєр, де відбулося серійне виготовлення ляльок, що вміли розмовляти.

У 1890 році  газети голосно розгорнули те, що зараз би назвали масовою піар-кампанією нового продукту, а Едісон рішуче вивів ці іграшки на світовий ринок. 

До речі, публіку, як і належить, почали інтригувати заздалегідь: ще у листопаді 1888 року «New York Evening Sun» надрукувала замітку «Dolls That Really Talk», де особливо підкреслювалась здатність ляльок відтворювати людську інтонацію під час декламування.  Ця газета оголосила таких ляльок досконалістю і підкреслювала, з яким нетерпінням її співробітники очікують, коли це диво зможуть придбати усі охочі.

На жаль, саме цей комерційний проект став одним із найбільших комерційних провалів відомого винахідника. Загалом, комерційна жилка була розвинута в нього аж ніяк не згірше за винахідницьку і невдачі можна було перерахувати буквально на пальцях однієї руки. Та сталося так, що саме диво-іграшки – «іграшки майбутнього» – стали одним із найгучніших його провалів: через надто тонку і крихку «начинку» вони часто ламалися, їх незручно було транспортувати, вони стоїли дорожче, ніж звичайні ляльки, далеко не всім подобалися фронографічні записи голосів, які й справді були не бездоганними. А деякі батьки і побоювались дарувати дітям отаке механічне диво, бо хтозна, чи це – безпечно? 

Фонограф кілька разів вдосконалювали аж поки на його основі почали створювати інші, сучасніші, прилади, розраховані на дорослу аудиторію.

Про ляльок, що вміють розмовляти, забули. Однак сама ідея, що іграшка може говорити, вже пролунала. Залишалося лише почекати кілька десятиліть, поки технічний прогрес не дав цій ідеї друге дихання.

Історія двох поколінь королівської родини у лялькових принцесах

Серед багатющого асортименту ляльок із порцеляновими голівками, яких випускали в перші роки ХХ століття відомі іграшкові фабрики, особливе місце займають так звані «портретні ляльки» – іграшки, чий зовнішній вигляд був скопійований із відомих особистостей.

Так, у період між 1911-1915 роками фабрика братів Хойбах (Ліхте; Німеччина) випустила обмежену партію ляльок, яка від початку призначалась не для масового вжитку, а для колекціонерів. Голівка іграшки була порцеляновою копією майбутньої королеви, а поки що – малої принцеси Нідерландів Юліани Луїзи Емми Вільгеміни Орансько-Нассауської, яка народилася в Гаазі у 1909 році, у родині королеви Вільгельміни й герцога Генріха Мекленбургського  й була єдиною і дуже бажаною дитиною. 

Але виробників не привабив образ ні немовляти, ні чотирирічної дівчинки: прототипом для ляльки послугувала почтова листівка, де була розміщена фотокартка принцеси у віці двох із половиною років: маленьку, зворушливо серйозну дівчинку в ошатному білому платтячку та з букетом із соняхів у руках. Особливу відомість світлині надало те, що її власноруч зробила мати дівчинки – королева Вільгельміна у 1911 році.

Ім’я скульптора, який бездоганно виліпив модель ляльки, на жаль, залишається невідомим. Що цікаво, виробники намагалися дотримуватись достовірності навіть в одязі6 в оригіналі ляльки цієї моделі вбрані в білі мереживні платтячка з батисту й у коричневі напівчобіки зі шкіри.

Збереглося всього кілька екземплярів цієї ляльки, які високо цінуються колекціонерами. 

Наприклад, ось цей зразок свого часу був проданий на аукціоні «Theriault's» за 19 500 доларів.

А ця – у вбрані із несподіваною блакитною вставкою – за 16 000 доларів.

Як уже згадувалось, ці іграшки ніколи не стояли на полицях в крамницях, відомі лише поодинокі екземпляри, який дбайливо зберігають у приватних колекція. Наприклад, дослідник із Голландії Рудольф Ебєлінг у 1987 році згадував по кількох володарів ляльок-принцес, з яких усі були так чи інакше пов’язані із королівською сім’єю. 

Існує припущення, що це – особливі подарунки від самої королеви Вільгельміни, якими вона наділяла найдостойніших на честь важливих дат. Крім того, існує один екземпляр іграшкової Юліани у музеї «Het Loo», який міститься у палаці королівської родини Нідерландів. Вона зберігається серед старовинних, розкішно вбраних ляльок, із якими малою гралася ще королева Вільгельміна.

Після завершення школи принцеса продовжила навчання в університеті Лейдена, де у 1927 році отримала диплом правознавця, а через три роки – захистила кандидатську дисертацію із філософії. А 1937 році в Голландії бучно відзначили весілля майбутньої королеви із принцем Бернхардом Ліппе-Бістерфельдом.

Що цікаво Юліана вирішила продовжити сімейну традицію, й у 1938-1939 рр. світ побачила лялька, виготовлена на честь її первістка – доні Беатрікс. 

Що цікаво, за основу ляльки представники голландської фірми «Anjo» теж взяли фотокартку малої принцеси, щоправда, на ній дівчинці лише один рік. Крім того. у фірми знайшлося чимало послідовників серед німецьких фабрикантів, які спеціалізувались на виготовленні іграшок: у продаж поступали цілі серії ляльок-немовлят, яких самі ж виробники називали Беатрікс. Однак явної портретної схожості із спадкоємицею королівського престолу вони не мали.

Вони користувались попитом серед покупців, однак випускались дуже недовго: у справу втрутилась політика. Із початком Другої світової війни їх виробництво припинилось.

Однак, на щастя, справжній Беатрікс, так само, як і її родині поталанило більше, ніж її іграшковій тезці: вони пережили страшну війну. У 1948 році Юліана замінює матінку на троні, хоча поводить себе не зовсім по-королівськи: вона навіть відмовилась від звертання «Ваша Величність». Та улюбленицею свого народу вона стала не лише через свою привітну простоту, але й тому, що провела цілу низку реформ у галузі охорони здоров’я, допомоги людям з обмеженими можливостями та розвитку Товариства захисту тварин. 30 квітня 1980 року, на свій 71 день народження, вона відмовилась від престолу на користь своєї старшої дочки Беатрікс.

(на фотографії  сім'я королеви Юліани: її чоловік і діти)

До речі, існує певна забобонність щодо того, чи варто робити портретних ляльок – сучасників «оригіналів» – тих, хто послугував їхніми прототипами. Мовляв, це не завжди приносить щастя моделі: хтозна в чиї руки потрапить іграшкова копія, раптом до когось із не дуже добрими намірами. Однак, певно, ляльки, схожі на малих принцес, були лише у привітних та добрих людей. Тому й пощастило не лише їм  самим, але й Голландії під їхнім керівництвом.

Будуари "буремних 20-х": пристрасті, рокове кохання, цигарки і... ляльки

Війна впливає не лише на людей, вона безжально змінює і ляльок. Ні, зараз мова йтиме не про різноманітних іграшкових солдатиків чи про моделі зброї, які матері після настання миру й повернення більш-менш стабільного матеріального становища купують майбутнім воїнам. При цьому щиро молячись, аби на долю їх дітей припав винятково мирний і спокійний час.

  Давайте поговоримо краще про ляльки, які стрімко подорослішали після І світової війни. А ще точніше –  про вірних супутниць «ревучих 20-х» у Франції – так званих «будуарних ляльок». Вони, як і будь-які речі, що залишались у трендів довгий час (а 30 років успіху для прикрас інтер’єру – то ого скільки!), мають безліч назвиськ: Boudoir, Bed, Flapper, Smoker, Sofa, Salon, Parlor Dolls. Їх можна зустріти в кінострічках, романах, картинах, на світлинах тих років. Здається, кожна європейська пані у період між двома найкривавішими війнами ХХ століття, аби бути модною, була зобов’язана мати хоч одну таку іграшкову подругу в будуарі.

А взагалі, ці ляльки – надзвичайно промовистий приклад вдалого маркетингового ходу. Із цілком зрозумілих причин у 10 роки минулого століття народжуваність дітлахів в Європі різко впала. Це була справжня трагедія для всіх, а от для виробників іграшок загроза від цього полягала не лише в абстрактній категорії «старіння націй». Ні підприємцям було не до довгострокових планів на майбутнє: по всій Європі лялькові фабрики банкрутіли просто зараз.

Той, хто вигадав першим змінити аудиторію і створювати ляльки не для нечисленних дітей, а для дорослих жінок, був генієм. Деякі джерела навіть називають ім’я «батька» Boudoir Dolls – Поля Пуаре, інші ж стверджують, що виготовленням цих ляльок – таким собі хей-мейд-приробітком – займалися численні російські імігранти. Добре, що в пансіонах благородних дівчат в російській імперії навчалися як слід вплавлятися з голкою, повторюючи, що ніхто не знає, коли і як зможуть знадобитися навички отакої-от ручної праці.

Зрештою, цілком ймовірно, що таких-от ляльок почали виготовляти майже водночас у кількох місцях. Недаремно ж мода на них стрімко розповсюдилась із Франції на Італію, Німеччину і навіть далеку Америку.

Витончені, помітно витягнуті фігури таких-от іграшок ніби зійшли з рекламних оголошень тих часів. Саме такою, яскраво нафарбованою, легкою-дзвінкою, викличною, розкутою і відстороненою від побутових проблем мала бути ідеальна жінка у ті часи.

Густі рум’яна, темні тіні для повік, ярко-червоні губи – далеко не кожна жінка насмілилась би на такий мейк-ап у житті, хай зусюди лунали гімни вільним почуттям і роковим пристрастям. Тож тим приємніше було мати таку-от недешеву «салонну» прикрасу, як ніби промовисто натякала, що її господарка добре уявляла собі правила гри.

 

Серед будуарних ляльок зустрічалися такі, що наважувались палити, перевдягнені в чоловічі костюми чи вбрані у відверті шати танцівниць. Їхня зовнішність часто нагадувала обличчя популярних акторок, які звабливо посміхалися з екранів сінематографів. Та й у багатьох фільмах 20-30-х рр.  серед пишного убранства студій т.з. «вільних жінок» часто зустрічалися такі-от будуарні ляльки

 Будуарні ляльки відрізняються великою різноманітністю: серед них зустрічаються вбрані в етно- й історичні костюми, ворожки, тореадори, гаремні дівчата (ну, такі, якими їх уявляли в Європі того часу), численні варіації сумного П’єро, які користувались певний час неабияким успіхом, ті ж самі перевбрані в молодиків легковажні панночки, дами, що стискали довгими нервовими пальцями такі ж довгі витончені мундштуки… Перелічувати можна довго.

Об’єднувала усю цю чималу компанію лише  вже згадана видовжена форма, м’які ганчір’яні тіла, довгі безвільні руки й ноги,  спершу – теж зшиті із тканини, а в більш пізніх варіантах виготовлені із дерева чи композитивних матеріалів. Голови, зазвичай, були композитивними, обтягненими бавовною чи шовком, розписані масляними фарбами. У другій половині 30-х рр. виробники поступово почали переходити на пластик і вініл.

До речі, використовували такі ляльки не лише як прикрасу салону: скажімо, у 20-х рр. було модно, освідчившись у коханні, дарувати таку-от ляльку у весільній сукні коханій. Остання, звісно, не поспішала поділитися своєю таємницею із подружками: а раптом знайдеться та. що позаздрить багатому жениху? Однак незмінно залишала дорогоцінний подарунок на видному місці: розумному, як то кажуть, досить. Пліткували, що деякі панночки вимагали такі подарунки у своїх коханців, навіть добре знаючи, що ті ніколи не поведуть їх під вінець. Казали, ніби деякі виставляли таких ляльок-наречених, придбаних за власний кошт, хоч поруч і не було міцного чоловічого плеча… Ну, тут можна лише потиснути плечима: пліткарі були у всі часи і завжди, крім відсутності совісті, відзначались палкою уявою.

Одне не має сумнівів: такі ляльки (не залежно від вбрання) справді були предметами заздрощів, улюбленцями, яких можна було перевдягати під змінений колір салону, зодягати у нові шати, добирати їм новісінькі коштовності й черевички…

 

Виробники невтомно випускали все нові аксесуари для «дорослих ляльок». Жінки із задоволенням купували їх, мотивуючи тим, що не хочуть відставати від моди. Здавалося б, це може продовжуватись довго.  На жаль, час будуарних ляльок, як і багатьох символів Європи «буремних 20-х» – часу стрімкого зламу епох, народження нового, захоплення усім прогресивним, добігав до завершення. Наближались жорстокі 40-і роки...