Механічна диво-птаха, до якої життя було надто жорстоким

Механічні витвори П’єра Жаке-Дро цілком заслужено займають почесне місце серед механічних ляльок усіх епох і народів. Але було б несправедливо, віддавши належне цьому майстру, ні словом не згадати про інших, без сумніву, талановитих лялькарів XVIII століття.

Загалом, це сторіччя можна назвати золотою добою механіків, годинникарів і… лялькарів. Почасти це можна пояснити увагою публіки до все нових механічних цікавинок, які невтомно створювали все нові майстри, почати – вільнодумством доби Просвітлення. Оскільки всі спроби алхіміків виростити гомункула в реторті й тим самим довести, що людина, створена за образом і подобою найбільшого Творця, теж здатна на диво, провалилися, освіченим людям тої епохи довелося йти до цієї мети іншим шляхом.

Людський організм оголосили складним, майже досконалим, але все ж механізмом. Тож цілком закономірно виникло питання: а чи здатна людина створити такий же складний механізм, який би не поступався тому, що діє у неї всередині?

Серед тих, хто спробував створити «механічну людину» був і француз Жан Вокансон (Vaucanson). Коли у 1709 році в Греноблі в родині бідного рукавичника народилася десята дитина, ніхто не взявся б пророкувати хлопчику щасливої долі, а вже тим більше –відомості й багатства. Та, щоб не казали скептики, дива трапляються й у житті, а не лише у книжках про людей, які «зробили себе власноруч».

Звісно, не обійшлося без покровительства долі, яка щедро відсипала хлопцеві при народженні гостроти розуму, цікавість до механізмів і точного знання, чого він хоче від життя. Схоже, свій майбутній фах Жан обрав ще у десятирічному віці: саме тоді він змайстрував точну копію годинника… із дерева.

Із цілком зрозумілих причин сім’я не могла забезпечити йому пристойну освіту, тож хлопчака віддали до школи монахів-єзуїтів, які вчили дітей міської бідноти. Потім Жан продовжив освіту в монахів-мінімів.

А у 18 років юнак відкриває власну часову майстерню в Ліоні. Саме цьому місту через кілька років судилося стати батьківщиною його диво-іграшок.

Справа в тому, що тоді будь-який годинникар, крім власне створення приладів для вимірювання часу, виготовляв механічні іграшки, що користувалися в покупців чи не більшим попитом, ніж його «головна» продукція. Незвичайними виробами Жана Вокансона десь за рік зацікавився його приятель – хірург Паризької Центральної лікарні Франсуа Кєне. Він же і запропонував йому створити механічну подобу людини, яка обов’язково припаде до смаку публіці.

Схоже, майстер був із тих, кого надихають майже неможливі завдання: він сам ускладнив цей план, вирішивши, що його створіння буде не лише рухатися, виконуючи певну послідовність дій, а й гратиме на музичному інструменті.

Зовні лялька відтворювала мармурову статую фавна Антуана Куазевокса. «Гравець на поперечній флейті» Вокансона, як і його прототип, зручно влаштувався на камені, у свою чергу, встановленому на півтораметровому цоколі, який і скривав складне механічне начиння. Лялька могла виконувати 12 різних мелодій, а їх відтворення нічим не відрізнялося від «звичайної» людської гри: губи ляльки рухалися, пальці пурхали по отворам флейти, а мелодія лунала тому, що він вдихав в інструмент повітря.

11 лютого 1738 року відбувся дебют механічного флейтиста, якому акомпонував на тамбурині сам майстер. Заохочений щирим захопленням публіки, Вокансон вирішив і надалі створювати хитромудрі іграшки. Так, за рік глядачі могли насолодитися грою механічного дуету: він створив гравця на тамбурині до пари своєму флейтисту.

Але найбільше вразила сучасників його механічна качка. У 1739 році вони були захоплені й шоковані, побачивши мідну із позолотою птаху, яка вміла переступати лапами, крякати, стріпувати крилами, кивати головою й пити, ковтаючи воду. Та це ще не все: варто було поставити перед цією лялькою зерно, як вона починала його жадібно… клювати. Більше того, очевидці стверджували, що іграшка здатна і переварювати їжу: через якийсь час по обіді із качки сипалося пташине гуано – явне свідчення того, що вона переварила зерно. 

Дехто з публіки запевняв, що Вокансон взяв живу птаху і покрив її мідним панциром, що облягав птаху від кінчика дзьоба до кінчиків лап. Але їм завжди заперечували, що навряд чи птаха не лише б довго витримала в такому обладнанні, а взагалі стала б їсти чи пити.

На сьогодні деякі інтернет-джерела стверджують, що Жан Вокансон створив такий собі прообраз біо-робота. Якою б привабливою не здавалася ця ідея, але, на жаль, вона не більше відповідає реальності, ніж думка про живе начиння цієї ляльки. Хоч майстер і стверджував, що його іграшка мала в середині копію качиного шлунку, наповненого спеціальним розчином, що розчіпляв зерно, але правда виявилася трохи прозаїчнішою.

Механізм, який відповідав за рухи качки, містився у підставці, через її лапи донизу були проведені тросики, що відповідали за рухи голови, шиї, крил і хвоста. У самому ж тулубі містилася «крякала» й два резервуари: в одне потрапляло зерно, що проходило по качиній горлянці, в іншому й був той самий послід, який потім розсипала птаха.

Уся Франція, включаючи самого короля Людовика XV, була щиро вражена майстерністю Вокансона. Не менший успіх чекав майстра і під час гастролей Англією й Італією. А в 1741 році кардинал Флері – міністр короля Людовика XV, вирішив, що такий силу такого генію слід скерувати на благо країни і призначив майстра на почесну посаду Королівських шовкових мануфактур.

Жан Вокансон, справді, застосував свої здібності до механіки і на офіційній посаді: він винайшов станок, який міг ткати візерунчату тканину. Однак цей його винахід мав менший успіх, ніж іграшки, створені без практичної мети. Ткачі, що через наступ механізації виробництва залишалися без роботи, робили все, аби станок ламався якнайчастіше. Господарі мануфактур не квапилися ремонтувати дорогий пристрій, бо стривожені перспективою звільнення робітники ладні були працювати за дріб’язок, аби не вмерти з голоду. Неоцінений відповідно до йог заслуг винахідник ображався і виготовив механічну ляльку-пародію: віслюка, що вмостився за ткацьким станком.

А в 1743 році розпродав усі створені ним механічні ляльки, щоправда, за дуже грубі на той час гроші.

Хтозна, чи не численні прокляття, що сипалися на голову винахідника механізації ткацької праці від звільнених робітників, впали на його іграшки. На відміну від творінь П’єра Жаке-Дро, вони не збереглися. Та ж качка потрапила до Російської імперії, де згоріла разом з іншими експонатами музею у Нижньому Новгороді під час пожежі у 1879 році. Флейтист і тамбурист були знищені під час Великої Французької революції.

Про те, що вони взагалі існували, свідчать хіба що щоденникові записи сучасників майстра, газетні замітки, гравюри й брошура «Механізм автоматичного флейтиста», створена самим Жан Вокансон у 1738 році.

Саме за цими джерелами були створені пізніші копії його іграшок . Але ж навіть найдосконаліші копії заіжди хоч трохи поступаються оригіналу. Певно, не існує людини, яка б не чула цю набридлу, але, на жаль, правдиву істину.

Ляльки, що викликали захоплення у королів та... в наших сучасників

Під час годинникових ярмарок павільйон швейцарської мануфактури «Jaquet Droz» ніколи не міг поскаржитися на відсутність відвідувачів. Однак ярмарок в м. Базелі в 2003 рік став винятковим за напливом відвідувачів навіть для цієї відомої фірми.

Справа в тому, що керівництво мануфактури згадало принцип свого засновника – «того самого» П’єра Жаке-Дро, чия слава у XVIII столітті гриміла по всій Європі. Крім таланту пан Дро вирізнявся серед інших майстрів того часу неабиякою діловою хваткою. Тож і розумів, що замало, аби стати кращим, просто випускати годинники бездоганної якості. Треба ще вирізнитись на фоні інших і подарувати публіці диво.

І він таки спромігся на справжнісіньке диво: його автоматони – механічні ляльки, у який майстер із бездоганною точністю прагнув втілити людську подобу, – захопили, вразили, а то й шокували не лише всі королівські двори Європи. Вони навіть відкрили йому шлях до Забороненого міста в Китаї та забезпечили ласку самого імператора Цяньлуна із династії Цін. Він навіть – нечувана для тогочасного Китаю річ! – звелів створити національне бюро, сотні службовців якого займалися ввезенням до Піднебесної європейських годинників й автоматонів, а також розповсюдженням їх по всій країні.

Та поки що повернемося від геніального, без перебільшення, засновника фірми до наших сучасників, які згадали його настанови й до важливої виставки реставрували автоматон, створений П’єром Жаке-Дро майже 250 років тому. Це – знаменитий «Хлопчик, що пише» (відомий також як «Письменник» чи «Каліграф»), механічна лялька, що складається майже із 6 000 деталей, виготовлених свого часу власноруч паном Дро, його рідним сином Анрі-Луї Жаке-Дро й усиновленим майстром Жаном-Фредериком Лешо. Цей старовинний механізм, який дехто вважає прообразом першого комп’ютера, бездоганно діє і сьогодні.

Він справляє таке враження на глядачів, що компанія «Jaquet Droz» уже кілька років, крім годинників найвищої якості, створює його точні копії. Так само, як двох інших шедеврів пана Дро: «трохи легших» у виготовленні («усього-то» із 2 000 і 2500 деталей) автоматонів – Художника й Дівчини-музики, які зараз зберігаються в музеї. 

Життя творця цих унікальних ляльок вартує окремої розповіді. Але, якщо мова зайшла саме по його знамениті автоматони, доста сказати, що  народився П’єр Жаке-Дро  у 1721 році на невеличкій Швейцарській фермі Сюр-ле-Пон, що знаходилась недалеко від Ла Шо-де-Фона.

До 1759 року він устиг стати втаємниченим у найтонші особливості годинникових механізмів, більше того, і самому стати творцем кількох важливих новацій у годинниковій справі. А також – овдовіти, відмовитися від пропозицій одружитися вдруге, самотою виховувати сина Анрі-Луї Жаке-Дро й узятого ним до дому сироту – хлопця-сусіда Жана-Фредеріка Лешо. А ще – заробити чимало грошей на продажу годинників – як кишенькових, так і напільних, які вигравали музику, відраховуючи час, – механічних солов’їв, що співали і механічних же іграшок, неабияк популярних у ту епоху.

Ось за таких обставин він підійшов до створення своїх знаменитих автоматонів. Першим став Письменник (Каліграф; Хлопчик, що пише), який назавжди залишився улюбленцем майстра і його найскладнішою роботою. Як уже згадувалось, лялька, робота над якою була завершена у 1772 році, складалася із майже 6 000 деталей.

Дерев’яне і фарфорове хлоп’я, зростом із п’ятирічну дитину, зручно вмостилося на табуретці із червоного дерева, перед ним – дерев’яна  підставка. На фарфоровому личку – зосереджений вираз, у правиці – перо. Зодягнена лялька в дорогий костюмчик із мереживним жабо, який цілком би личив хлопцю із заможної родини, а от ноги у неї – босі. А ще, позаду в нього є колесо з літерами. Повертаючи його, можна набрати будь-яку фразу, «запрограмувавши» автомат (ми ж пам’ятаємо думку тих, хто говорить про перший «комп’ютер»?).

Ось він встромлює перо в чорнильницю, струшує ним, як дбайливий учень, що не хоче посадити чорнильну ляпку, торкається пером листка, який поклали перед ним на підставці і каліграфічним почерком, у три рядки, виводить запропоновану фразу (так, за свідченнями очевидців, майстерності малого цілком вистачало на сентенції на кшталт: «Я люблю тебе, моє рідне місто» чи «П’єр Жаке-Дро  - мій винахідник»). При цьому лялька водить очима зліва направо, мов слідкуючи за пером. Потім, завершивши роботу, мить із задоволенням «споглядає» на її результат. А потім… недбало скидає листок із пюпітру і завмирає, очікуючи наступного завдання.

Гідну компанію Письменнику склав Художник – досить схожий на нього зовні автоматон, створений у 1773 році з 2 000 деталей. Він міг намалювати олівцем три малюнки: портрет колишнього короля Франції Людовика XV із його улюбленим песиком (ще й підписати «Mon toutou» - «Мій песик») чи королівське подружжя Людовика XVI та Марію  Антуанетту. Крім того, міг він створити малюнок, не так явно пов'язаний із демонстрацією політичних вподобань майстра: механічний хлопчик зображав і Купідона, який керував колісницею, запряженою метеликами.

Цього було б цілком досить, аби змусити публіку ахати від захоплення. Та що там – звичайну публіку, тонкий механізм, що складався із системи «кулачків» і керував рухом обох рук і силою натиску та висотою підйому олівця, викликав захоплення й у знавців механіки. Однак майстер пішов далі, наділивши ляльку людськими рисами: художник совається на стільці, мов він втомився чи йому набридло старанно малювати, і ас від часу здмухує з олівця порох.

Крім того, компанію цим хлопчикам склала дівчина-музика. Вона трохи більше за них зростом – із восьмирічну дівчинку, вбрана в пишне плаття із криноліном, складається зі 2 500 деталей і… справді грає на невеличкому, але цілком справжньому флейтовому органі. У тому сенсі, що музика відтворюється за допомогою музичної скриньки, а виникає внаслідок того, що лялька торкається клавіш пальцями. 

Складний механізм не лише керує обома її руками та відповідає за роздування міхів органу, він змушує ляльку… дихати. Принаймні, таке враження складається при спостережені за тим, як рухаються її груди. А ще дівчина водить очима за її пальцями, а на інструменті перед нею лежать ноти її репертуару: п’ять мелодій, які написав спеціально для неї Анрі-Луї Жаке-Дро – за свідченнями його сучасників, не лише талановитий механік, але й цікавий композитор. Крім того, лялька, як справжні музиканти перед початком гри, на мить завмирала із піднятими над клавішами руками, а по завершенню виконання твору піднімалась з-за інструменту й робила реверанс.

Ці ляльки вражають розбалуваних сучасною технікою людей ХХІ століття. Що ж казати про XVIII сторіччя? Автоматони у супроводі майстр відправилися до Женеви, потім, у 1775 році – до Парижу, де викликали справжній фурор при дворі Людовика XVI та Марії Антуанетти. Потім почалися «гастролі» королівськими дворами Європи: Лондон, Голландія, Фландрія, Російська імперія, знову Париж, північ Франції, Ліон… Серед поважної публіки тоді вважалося гарним смаком обов’язково на власні очі поглянути на «диво-автоматони» та придбати якісь цікавинки – годинники, співочі механічні солов’ї, більш прості ляльки, які щедро продавав під час демонстрацій пан Дро. Однак на всі спроби купити у нього диво-тріо – його «механічних первістків» – майстер відповідав рішучим: «ні».

Його не змусили відступитись від цього рішення ні блискучий розквіт і раптове падіння його годинникової імперії, спричинене економічною кризою в Європі й, особливо, у Франції, ні Велика французька революція, яка трапилася за рік до його смерті. На щастя, майстер не загинув на гільйотині, а помер звичайною буденною смертю в Швейцарії. Його бідолашний син пережив батька лише на рік, відійшовши в інший світ на 39 році життя.

При цьому великі майстри спромоглися на ще одне диво: зберегти улюблених ляльок усупереч всьому. Немов відчуваючи, що їх «діти» і через два з половиною сторіччя будуть викликати щире захоплення та бажання зробити щось як не краще, так хоч не гірше за ці механізми.

Принаймні, «Jaquet Droz» уже заявила про те, що хоче розширити асортимент автоматонів, додавши до нього механічних ляльок-танцівників, але поки що обмежується тим, що старанно відтворює копії улюблених іграшок свого засновника.

Боги, що німують, мов ляльки, й ляльки, що говорять із богами

Дасара (інакше – Дурга-пуджа (поклоніння богині Дурга) чи Наваратрі (дев’ять ночей) – найблискучіше, найдорожче та найрізноманітніше свято в Індії.

Під молодим місяцем на початку Ашвіна (на наш календар - вересень-жовтень) уся країна відзначає перемогу богині Дургой (Дурга) над демоном Махішем. У прадавні часи могутній злий демон Махіша набув такої сили, що почав гнобити не лише смертних, але й богів. І лише Дурга – втілення жіночого початку, найсильніша серед Небожителів – змогла перемогти негідника. Та й то лише тому, що всі без винятку боги Індії віддали їй під час бою всю силу до останньої краплі, а самі застигли на дев’ять діб без найменшого руху.

Чи диво, що після перемоги – на десятий день – увесь Всесвіт, ну, чи, принаймні, вся Індія, що для міфологічних часів майже тотожне, співала, танцювала й славила богів. Цей звичай зберігся і до сьогодні.

Водночас, аби не вставати двічі, у цей же час мешканці Індії святкують перемогу свого улюбленого героя Рами над страшним і могутнім дев’ятиголовим демоном Раванною. Хоча логічний зв'язок тут цілком простежується: Рама, перш ніж перейти до переможної битви зі своїм клятим ворогом, медитував і кликав на допомогу войовничу Дургу, яка не відмовила герою у покровительстві.

Усе це – трохи затягнений вступ, бо якби я відразу почала з ляльок, усе одно довелося б робити відступ назад і дещо пояснювати. Так-от, це свято справляють дуже несхоже в різних частинах країни.

У Майсур в останній день свята влаштовують пишну процесію головними вулицями свята зі статуєю Чамунда (ще одне ім’я богині Дурги) на спині слона. У багатьох районах робітники і ремісники схиляються, мов перед богами, перед власними інструментами, за допомогою яких заробляють на прожиток. Також вони приносять речам у жертву фрукти, квіти і пахощі. Так само, із глибочезною повагою, ставляться у ці дні жінки до домашнього краму. Що цікаво, зараз ця традиція трохи осучаснена: офісні працівники цілком можуть прибрати квітами комп’ютери та поставити перед ними жаровні, де будуть кадитися духмяні палички.

А ще, у Південній Індії – в Карна таке й частині Таміл Наду саме під час Дасари відзначають Свято ляльок. Саме так із мови каннада перекладається Bombe Hubba (інакше - Gombe Hubba). Ви ж пам’ятаєте про богів, які свого часу на дев’ять днів завмерли непорушно й німо, перетворившись на подобу ляльок? Тож тепер будь-яка сім’я, яка хоче показати, що не байдужа до традицій, споруджує спеціальний поміст, де виставляє розмальовані ляльки, аби через них випрохати милість у богів.

Традиційно такий поміст має складатися з дев’яти ярусів – по одному на честь кожної ночі свята (чи кожної ночі і кожного дня боротьби). Але зараз, якщо родина не надто заможна, ніхто не буде гудити її і за меншу кількість поверхів «лялькового будинку», як ще називають цей поміст. Інколи таких ярусів буває і не більше ніж п’ять, і це нікого не дивує.

За традицією, на таких помостах виставлять спеціальні іграшки, що цілий рік терпляче чекали свого часу у скринях. Так само, як наші новорічні прикраси відлежують боки у ваті в очікуванні кінця року.

Зображення богів, їх аватар, героїв, красунь, здатних чарувати як тих самих героїв, так і мешканців Вищого світу, простих людей, які, скажімо, святкують весілля чи просто радіють життю… 

І тут же, поруч із старовинними іграшками, що вже пережили кілька поколінь, цілком можуть приткнутися сучасні яскраві іграшки з пластику – недорога забавка дітей господарів дому. Бо хто і де сказав, що й поклоніння цим виробам іноземної іграшкової індустрії може не сподобатися богам? Ніхто? То чом би не поставити до лялькового дому ще кілька фігурок, які мають принести благословення і добробут усій сім’ї.

Та як би не змінювався світ, на щастя, у ньому завжди залишається щось незмінне. От і серед суміші старовинних і сучасних пістрявих іграшок на цьому святі обов’язково мають бути Pattada Gombe (дослідно – головні ляльки): Король і Королева свята. Інколи буває, що в ляльковому будинку мешкають відразу кілька «коронованих пар». Це буває, якщо в одному домі мешкають свекруха і невістка: перед власним весіллям будь-яка жінка, за давнім звичаєм, дарує донці дві ляльки – чоловіка  жінку, вирізьблені зі сандалового дерева й вкриті золотавими блискітками.

Цих ляльок ніколи не передають у спадок від матері до доні. Ні, кожній дівчині виготовляють її власних ляльок-оберегів, а старих часто спалюють після смерті їх господині чи залишають на згадку про неї дітям.

Наречена, а потім – дружина має дбайливо переховувати цей подарунок і слідкувати, аби він випадково не втрапив під завидючий погляд сторонніх очей, бо ще зурочать сімейне щастя. Але щороку, напередодні Свята ляльок, Короля й Королеву дістають зі скрині. Їх вбирають у щойно зшиті яскраві шати, господиня надягає на них свої прикраси. Хай боги бачать, як їх шанують в цій оселі! Хай ляльки допоможуть господарям не втратити милість небожителів!

Серед дрібних подарунків, якими обмінюються мешканці Індії під час цього свята, крім фрукті і квітів не менш традиційними підношеннями є ляльки. Новенькі мешканці лялькових будинків відразу приєднують до дружньої іграшкової родини, аби разом з усіма її членами розмовляти з богами, прохаючи у них милість для господаря. 

І так дев’ять коротких (чи, може, для ляльок – довгих) ночей і десять днів. Потім їх з пошаною приберуть до скринь, аби іграшки протягом року набиралися сил, очікуючи свята, коли їм будуть вшановувати, як заведено в Індії якщо й не від віку, то дуже давно.

Фотографії-ілюстрації до посту взяла у товаристві «toy-history» в ЖЖ-спільноті за адресою: http://toy-history.livejournal.com/7940.html

У цьому товаристві, на жаль, зараз закинутому, немало цікавого.