Механічна диво-птаха, до якої життя було надто жорстоким

Механічні витвори П’єра Жаке-Дро цілком заслужено займають почесне місце серед механічних ляльок усіх епох і народів. Але було б несправедливо, віддавши належне цьому майстру, ні словом не згадати про інших, без сумніву, талановитих лялькарів XVIII століття.

Загалом, це сторіччя можна назвати золотою добою механіків, годинникарів і… лялькарів. Почасти це можна пояснити увагою публіки до все нових механічних цікавинок, які невтомно створювали все нові майстри, почати – вільнодумством доби Просвітлення. Оскільки всі спроби алхіміків виростити гомункула в реторті й тим самим довести, що людина, створена за образом і подобою найбільшого Творця, теж здатна на диво, провалилися, освіченим людям тої епохи довелося йти до цієї мети іншим шляхом.

Людський організм оголосили складним, майже досконалим, але все ж механізмом. Тож цілком закономірно виникло питання: а чи здатна людина створити такий же складний механізм, який би не поступався тому, що діє у неї всередині?

Серед тих, хто спробував створити «механічну людину» був і француз Жан Вокансон (Vaucanson). Коли у 1709 році в Греноблі в родині бідного рукавичника народилася десята дитина, ніхто не взявся б пророкувати хлопчику щасливої долі, а вже тим більше –відомості й багатства. Та, щоб не казали скептики, дива трапляються й у житті, а не лише у книжках про людей, які «зробили себе власноруч».

Звісно, не обійшлося без покровительства долі, яка щедро відсипала хлопцеві при народженні гостроти розуму, цікавість до механізмів і точного знання, чого він хоче від життя. Схоже, свій майбутній фах Жан обрав ще у десятирічному віці: саме тоді він змайстрував точну копію годинника… із дерева.

Із цілком зрозумілих причин сім’я не могла забезпечити йому пристойну освіту, тож хлопчака віддали до школи монахів-єзуїтів, які вчили дітей міської бідноти. Потім Жан продовжив освіту в монахів-мінімів.

А у 18 років юнак відкриває власну часову майстерню в Ліоні. Саме цьому місту через кілька років судилося стати батьківщиною його диво-іграшок.

Справа в тому, що тоді будь-який годинникар, крім власне створення приладів для вимірювання часу, виготовляв механічні іграшки, що користувалися в покупців чи не більшим попитом, ніж його «головна» продукція. Незвичайними виробами Жана Вокансона десь за рік зацікавився його приятель – хірург Паризької Центральної лікарні Франсуа Кєне. Він же і запропонував йому створити механічну подобу людини, яка обов’язково припаде до смаку публіці.

Схоже, майстер був із тих, кого надихають майже неможливі завдання: він сам ускладнив цей план, вирішивши, що його створіння буде не лише рухатися, виконуючи певну послідовність дій, а й гратиме на музичному інструменті.

Зовні лялька відтворювала мармурову статую фавна Антуана Куазевокса. «Гравець на поперечній флейті» Вокансона, як і його прототип, зручно влаштувався на камені, у свою чергу, встановленому на півтораметровому цоколі, який і скривав складне механічне начиння. Лялька могла виконувати 12 різних мелодій, а їх відтворення нічим не відрізнялося від «звичайної» людської гри: губи ляльки рухалися, пальці пурхали по отворам флейти, а мелодія лунала тому, що він вдихав в інструмент повітря.

11 лютого 1738 року відбувся дебют механічного флейтиста, якому акомпонував на тамбурині сам майстер. Заохочений щирим захопленням публіки, Вокансон вирішив і надалі створювати хитромудрі іграшки. Так, за рік глядачі могли насолодитися грою механічного дуету: він створив гравця на тамбурині до пари своєму флейтисту.

Але найбільше вразила сучасників його механічна качка. У 1739 році вони були захоплені й шоковані, побачивши мідну із позолотою птаху, яка вміла переступати лапами, крякати, стріпувати крилами, кивати головою й пити, ковтаючи воду. Та це ще не все: варто було поставити перед цією лялькою зерно, як вона починала його жадібно… клювати. Більше того, очевидці стверджували, що іграшка здатна і переварювати їжу: через якийсь час по обіді із качки сипалося пташине гуано – явне свідчення того, що вона переварила зерно. 

Дехто з публіки запевняв, що Вокансон взяв живу птаху і покрив її мідним панциром, що облягав птаху від кінчика дзьоба до кінчиків лап. Але їм завжди заперечували, що навряд чи птаха не лише б довго витримала в такому обладнанні, а взагалі стала б їсти чи пити.

На сьогодні деякі інтернет-джерела стверджують, що Жан Вокансон створив такий собі прообраз біо-робота. Якою б привабливою не здавалася ця ідея, але, на жаль, вона не більше відповідає реальності, ніж думка про живе начиння цієї ляльки. Хоч майстер і стверджував, що його іграшка мала в середині копію качиного шлунку, наповненого спеціальним розчином, що розчіпляв зерно, але правда виявилася трохи прозаїчнішою.

Механізм, який відповідав за рухи качки, містився у підставці, через її лапи донизу були проведені тросики, що відповідали за рухи голови, шиї, крил і хвоста. У самому ж тулубі містилася «крякала» й два резервуари: в одне потрапляло зерно, що проходило по качиній горлянці, в іншому й був той самий послід, який потім розсипала птаха.

Уся Франція, включаючи самого короля Людовика XV, була щиро вражена майстерністю Вокансона. Не менший успіх чекав майстра і під час гастролей Англією й Італією. А в 1741 році кардинал Флері – міністр короля Людовика XV, вирішив, що такий силу такого генію слід скерувати на благо країни і призначив майстра на почесну посаду Королівських шовкових мануфактур.

Жан Вокансон, справді, застосував свої здібності до механіки і на офіційній посаді: він винайшов станок, який міг ткати візерунчату тканину. Однак цей його винахід мав менший успіх, ніж іграшки, створені без практичної мети. Ткачі, що через наступ механізації виробництва залишалися без роботи, робили все, аби станок ламався якнайчастіше. Господарі мануфактур не квапилися ремонтувати дорогий пристрій, бо стривожені перспективою звільнення робітники ладні були працювати за дріб’язок, аби не вмерти з голоду. Неоцінений відповідно до йог заслуг винахідник ображався і виготовив механічну ляльку-пародію: віслюка, що вмостився за ткацьким станком.

А в 1743 році розпродав усі створені ним механічні ляльки, щоправда, за дуже грубі на той час гроші.

Хтозна, чи не численні прокляття, що сипалися на голову винахідника механізації ткацької праці від звільнених робітників, впали на його іграшки. На відміну від творінь П’єра Жаке-Дро, вони не збереглися. Та ж качка потрапила до Російської імперії, де згоріла разом з іншими експонатами музею у Нижньому Новгороді під час пожежі у 1879 році. Флейтист і тамбурист були знищені під час Великої Французької революції.

Про те, що вони взагалі існували, свідчать хіба що щоденникові записи сучасників майстра, газетні замітки, гравюри й брошура «Механізм автоматичного флейтиста», створена самим Жан Вокансон у 1738 році.

Саме за цими джерелами були створені пізніші копії його іграшок . Але ж навіть найдосконаліші копії заіжди хоч трохи поступаються оригіналу. Певно, не існує людини, яка б не чула цю набридлу, але, на жаль, правдиву істину.