Сім'я у шафі, або Як спалахують зірки аутсайдерського мистецтва

Хай уже вибачають мене ті, хто вважає, що не можна судити людину за зовнішністю, але мушу сказати, що, вперше побачивши фотокартку Мортона Бартлетта, я була щиро здивована якоюсь… буденністю його, хай і доста приємної, зовнішності.

 Хоча, здавалося б,  з якого я дива чекала, що він має бути якимсь незвичайним? На перший погляд, так само буденною є і його біографія. Мортон народився у Чикаго на початку ХХ століття, у 8 років став сиротою, тоді ж був усиновлений подружжям Бартлетт, нові батьки й записали його на своє прізвище. У дитинстві вже були помітні його певні художні здібності, але вундеркіндом його назвати аж ніяк не можна було, так само – як і малолітнім бандитом. Принаймні, зафіксованих слугами закону скарг на поведінку малого Мортона не збереглося.

 У 1928-30 рр. навчався у Гарварді, але змушений був кинути вищу освіту й почати шукати способи заробити на шматок хліба: Велика депресія зробила такий життєвий сценарій досить звичайним для його ровесників.  Відслуживши в армії, після завершення ІІ світової війни, він перепробував безліч професій. Чи то шукав можливість зробити гарну кар’єру, чи то давалася взнаки своєрідна непосидючість натури. Урешті, його життя ніби почало налагоджуватись, зупинившись на кар’єрі вільного художника й графіка-дизайнера, він зробив цілком правильний вибір. Так, скажімо, Серед його робіт значить й оформлення каталогів для відомої бостонської серії іграшок «M. Scharf and Co». Звікував старим парубком, власних  дітей не мав, у скандалах помічений не був… 

Хоча ні, був, ну, не те, що у скандалі, але у доста дивній історії, якій цілком був зобов’язаний своїм хобі. Але й своєю посмертною відомістю та тим, що його відносять до зірок аутсайдерського мистецтва ХХ століття, Мортон Бартлетт зобов’язаний тому ж хобі.

Справа в тому, що протягом 27 років – із 1936 по 1963 рік – увесь свій вільний час він присвятив створенню… чого? Поробок? Витворів мистецтва? Чи, може… власної сім’ї? 

Як би не було, весь цей час він створював із гіпсу великих ляльок –  образи дітей у масштабі 1:2. На кожну ляльку він витрачав від одного року до півтора: ліпив, користуючись при цьому анатомічними атласами та медичною літературою, розмальовував, підбирав волосся і створював їм перуки, власноруч шив одяг, потім довго фотографував у різних образах. Потім же, коли ляльок у домі ставало забагато, обережно загортав частину експонатів зі своєї колекції у папір  та складав у коробки. І все це – у страшній таємниці від усього світу.

На сьогодні відомі 15 створених ним ляльок: троє хлопців, на вигляд років по 8 та 12 дівчаток – від 8 до 16 років. А також – дві сотні їхніх чорно-білих світлин. Хтозна, чи існували ще ляльки, а от їхніх фотографій, цілком ймовірно, могло бути й більше.

Зараз мистецтвознавці висловлюють припущення, що не лише створенню цих ляльок, але й незвичайним фотосесіям мали передувати численні замальовки та плани. Це видається цілком вірогідним, якщо врахувати перфекціонізм майстра та його любов до деталей, а також – його прагнення надати лялькам якомога більшої подоби до звичайних дітей.

 Хтозна, скільки б тривало це захоплення, якби його сусід Халіль Джебран не потоваришував із відлюдькуватим фотографом настільки, що став відвідувати його будинок і «познайомився» із диво-ляльками. Опублікувавши  в 1962 році в «Yankee Magazine» статтю про незвичне захоплення Бартлетта, він, за його словами, керувався виключно бажанням висловити своє захоплення скульпторським талантом знайомого. Але таке «викриття» аж ніяк не припало до смаку самому Мортону. Що цікаво, розповідь про незвичне захоплення привернула увагу інших журналістів, які почали намагатися вмовити Мортона Бартлетта допустити їх до незвичайної колекції та ставити запитання, які йому видалися дуже нетактовними.

У результаті у 1965 році Бартлетт вдався до відчайдушного кроку: він розібрав усіх своїх ляльок на деталі, дбайливо запакував у шар газет, а коробки з ними склав до шафи. Більше він ніколи не повертався до свого незвичного хобі.

Але історія на цьому не завершилась, довівши, що дива бувають навіть для іграшок. У 1993 році для них почалося нове життя. Агент із торгівлі витворами мистецтва Маріон Харріс звернула увагу на незвичайний вміст саморобних скринь на блошиному ярмарку, куди вони потрапили після смерті свого господаря.

Вона вирішила купити всі ці ящики і, як з’ясувалось трохи згодом інстинкт чи то мистецтвознавця чи то торговця не підвів її тог разу. Ляльки Бартлетта досить швидко стали відомі в професійних колах.

Виставки з ними проходять у відомих музеях, серед їх прихильників – багато митців та колекціонерів.

У той же час не вщухає суперечка: що змусило Бартлетта майже три десятки років створювати собі «дітей» – таємне збочення, що так ніколи, на щастя, не вихлюпнулось назовні, чи туга за сім’єю, яку він так і не зміг реалізувати? Характерно, що друзі та знайомі Мортона завжди палко заперечували тим, хто підозрював його у збоченстві, стверджуючи, що він не давав для цього жодних підстав. Їх опоненти апелювали до підкресленої натуралістичності ляльок, якої навряд чи можливо було б досягти без нарисів чи фото з натури. Але у відповідь скептики чули по те. що захоплюватись виглядом чудових коней чи псів – ще не значить бути зоофілом, то чому ж те саме не можна сказати і про милування красивими людьми?.. Та популярності ляльок ця сварка аж ніяк не заважає.

Звісно, не хотілося б, аби ці іграшки створювались із якимись брудними думками. Бідолахи і так настраждались, без вини опинившись в ув’язнені на майже 30 років. Хоч хтозна, що та було в голові у їх «батька». Раптом він вважав, що, сховавши свої створіння, він таким чином захищає їх від жорстокого світу, де не надто затишно було і йому самому?

Осіннє квітнення ляльок, або Лялькарство по-японськи

Навряд чи хтось візьметься сперечатися із загальновідомою тезою, що Японія – країна унікальна. Та чомусь на підтвердження цього твердження перш за все згадують про багатовікову традицію японців особливого значення надавати красі природи і, зокрема, квітам. Хризантеми ж для мешканців цієї країни і взагалі рослини особливі, пов’язані з багатьма ритуалами і наділені численними символічними значеннями.

А от про те, що Японію називають ще й «країною багатьох тисяч ляльок» чомусь відомо менше. А серед них – чимало унікальних різновидів ляльок-талісманів, ляльок-оберегів, традиційних ляльок, секрети створення яких дбайливо передаються у сім’ях лялькарів із покоління в покоління. 

Тож цілком закономірно, що в Японії виникло оригінальне і надзвичайно цікаве мистецтво, в якому поєдналися можливість виявити усю глибину майстерності тих, хто створює диво-іграшки, й замилування витонченою красою живих хризантем.

Останнє уточнення дуже важливе: кіку-нінґьо (Kiku ningyo) створюють виключно з живих, а не зі штучних квітів.

Плантації хризантем з’явились у Піднебесній близько чотирьох сотень років того. А от лялькові фігури у людський зріз, вбрані в розкішні шати із живих квітів, що ростуть у землі, почали виробляти у 1804 році.

Творці цих ляльок навчаються своєму мистецтву протягом довгих років, аби потім так само дбайливо навчити всіх тонкощів небагатьох обраних учнів.

Традиційно над створенням кожної такої ляльки працює ціла команда, кожен член якої добре знає, який саме етап роботи покладається на нього. 

Чи не найважливіша роль відводиться Dogu-cho – це художник-дизайнер, який має створити образ майбутньої ляльки, зазвичай, неповторний.

Ningyo-shi (лялькар) має створити дерев’яний каркас лялькового тіла, а також створити їй голову, руки та стопи, не прикриті квітковим барвистим одягом.

Kiku-shi інколи переводять як «фахівець із ляльок із хризантем», але це мало того, що звучить  кострубато, та ще й не передає  усіх тонкощів дослівного трактування японської назви «той, хто покриває тіло хризантемами». Саме він має створити тіло за допомогою планок із бамбуку, старанно обернених рисовою травою. Після завершення цього процесу (Dogara-maki) починається найвідповідальніший етап створення такої ляльки.

Спершу прискіпливо відбирають потрібні хризантеми. Обов’язковою умовою при цьому є чистота відтінків їх кольору, а також – невеличкі «акуратні» квітки й довгі гнучкі стеблі. Причому квіти не зрізують, а обережно викопують із корінням, докладаючи всіх зусиль, аби їм не зашкодити, потім прискіпливо відчищають їх від землі, зривають непотрібне листя, а корені обертають у спеціально зволожений мох. Цей дуже клопіткий процес теж має власну назву – Nemaki.

Потім кожен кущ (а на одну ляльку йде від 100 до 150 рослин) обережно розміщують в раму-каркас на призначене саме для нього місце. Кожну квітку дбайливо закріплюють відповідно до початкового задуму. У результаті лялька в середині виявляється заповненою корінням і стеблами хризантем, а зверху її вкривають сотні квіток.

Зараз дозволяється використовувати окремі предмети одягу із тканини – зазвичай, шарфи та пояси. Кіку-нінґьо прикрашають ними на завершальному етапі створення, це свідчить по те, що черговий витвір мистецтва готовий і може постати перед очима вибагливої публіки.

Аби зберегти таку ляльку якомога довше, квіти поливають, дбають по них, а ті рослини, що вже відцвіли, замінюють свіжими.

Щоосені протягом багатьох років недалеко від Токіо у місті Ніхонмацу проходять спеціальні виставки кіку-нінґьо. Вибір на користь цього міста свого часу був зроблений не випадково: це – найбільший центр квіткарства в Японії, відомий ще із XVII століття. Саме тут вирощують кілька тисяч сортів хризантем найнеймовірніших відтінків. Те ж стосується і розмірів: тут можна побачити хризантеми від зовсім крихітних до тих, чиї квіти досягають у діаметрі 20 см.

Тож не диво, що виставка кіку-нінґьо є чудовим доповненням до місцевих квіткових ярмарок і з кожним роком приваблю все більше гостей, у тому числі – і туристів. 

Дехто з місцевих вважає, що іноземні туристи не можуть оцінити всю глибину цього мистецтва. Однак хризантемові ляльки справляють чимале враження і на чужоземців. І це – чудово.

Можна дискутувати з приводу того, чи слід підходити до певного виду мистецтва (а кіку-нінґьо свого часу отримало статус національного художньо-прикладного мистецтва) з точки зору його прибутковості. Однак це – одна із причин того, що, попри скорочення кількості майстрів, яким відомі всі особливості створення цих ляльок, кіку-нінґьо продовжує існувати і радувати своїх прихильників.