Війна впливає не лише на людей, вона безжально змінює і ляльок. Ні, зараз мова йтиме не про різноманітних іграшкових солдатиків чи про моделі зброї, які матері після настання миру й повернення більш-менш стабільного матеріального становища купують майбутнім воїнам. При цьому щиро молячись, аби на долю їх дітей припав винятково мирний і спокійний час.
Давайте поговоримо краще про ляльки, які стрімко подорослішали після І світової війни. А ще точніше – про вірних супутниць «ревучих 20-х» у Франції – так званих «будуарних ляльок». Вони, як і будь-які речі, що залишались у трендів довгий час (а 30 років успіху для прикрас інтер’єру – то ого скільки!), мають безліч назвиськ: Boudoir, Bed, Flapper, Smoker, Sofa, Salon, Parlor Dolls. Їх можна зустріти в кінострічках, романах, картинах, на світлинах тих років. Здається, кожна європейська пані у період між двома найкривавішими війнами ХХ століття, аби бути модною, була зобов’язана мати хоч одну таку іграшкову подругу в будуарі.
А взагалі, ці ляльки – надзвичайно промовистий приклад вдалого маркетингового ходу. Із цілком зрозумілих причин у 10 роки минулого століття народжуваність дітлахів в Європі різко впала. Це була справжня трагедія для всіх, а от для виробників іграшок загроза від цього полягала не лише в абстрактній категорії «старіння націй». Ні підприємцям було не до довгострокових планів на майбутнє: по всій Європі лялькові фабрики банкрутіли просто зараз.
Той, хто вигадав першим змінити аудиторію і створювати ляльки не для нечисленних дітей, а для дорослих жінок, був генієм. Деякі джерела навіть називають ім’я «батька» Boudoir Dolls – Поля Пуаре, інші ж стверджують, що виготовленням цих ляльок – таким собі хей-мейд-приробітком – займалися численні російські імігранти. Добре, що в пансіонах благородних дівчат в російській імперії навчалися як слід вплавлятися з голкою, повторюючи, що ніхто не знає, коли і як зможуть знадобитися навички отакої-от ручної праці.
Зрештою, цілком ймовірно, що таких-от ляльок почали виготовляти майже водночас у кількох місцях. Недаремно ж мода на них стрімко розповсюдилась із Франції на Італію, Німеччину і навіть далеку Америку.
Витончені, помітно витягнуті фігури таких-от іграшок ніби зійшли з рекламних оголошень тих часів. Саме такою, яскраво нафарбованою, легкою-дзвінкою, викличною, розкутою і відстороненою від побутових проблем мала бути ідеальна жінка у ті часи.
Густі рум’яна, темні тіні для повік, ярко-червоні губи – далеко не кожна жінка насмілилась би на такий мейк-ап у житті, хай зусюди лунали гімни вільним почуттям і роковим пристрастям. Тож тим приємніше було мати таку-от недешеву «салонну» прикрасу, як ніби промовисто натякала, що її господарка добре уявляла собі правила гри.
Серед будуарних ляльок зустрічалися такі, що наважувались палити,
перевдягнені в чоловічі костюми чи вбрані у відверті шати танцівниць. Їхня
зовнішність часто нагадувала обличчя популярних акторок, які звабливо
посміхалися з екранів сінематографів. Та й у багатьох фільмах 20-30-х рр. серед пишного убранства студій т.з. «вільних
жінок» часто зустрічалися такі-от будуарні ляльки
Будуарні ляльки відрізняються великою різноманітністю: серед них зустрічаються вбрані в етно- й історичні костюми, ворожки, тореадори, гаремні дівчата (ну, такі, якими їх уявляли в Європі того часу), численні варіації сумного П’єро, які користувались певний час неабияким успіхом, ті ж самі перевбрані в молодиків легковажні панночки, дами, що стискали довгими нервовими пальцями такі ж довгі витончені мундштуки… Перелічувати можна довго.
Об’єднувала усю цю чималу компанію лише вже згадана видовжена форма, м’які ганчір’яні тіла, довгі безвільні руки й ноги, спершу – теж зшиті із тканини, а в більш пізніх варіантах виготовлені із дерева чи композитивних матеріалів. Голови, зазвичай, були композитивними, обтягненими бавовною чи шовком, розписані масляними фарбами. У другій половині 30-х рр. виробники поступово почали переходити на пластик і вініл.
До речі, використовували такі ляльки не лише як прикрасу салону: скажімо, у 20-х рр. було модно, освідчившись у коханні, дарувати таку-от ляльку у весільній сукні коханій. Остання, звісно, не поспішала поділитися своєю таємницею із подружками: а раптом знайдеться та. що позаздрить багатому жениху? Однак незмінно залишала дорогоцінний подарунок на видному місці: розумному, як то кажуть, досить. Пліткували, що деякі панночки вимагали такі подарунки у своїх коханців, навіть добре знаючи, що ті ніколи не поведуть їх під вінець. Казали, ніби деякі виставляли таких ляльок-наречених, придбаних за власний кошт, хоч поруч і не було міцного чоловічого плеча… Ну, тут можна лише потиснути плечима: пліткарі були у всі часи і завжди, крім відсутності совісті, відзначались палкою уявою.
Одне не має сумнівів: такі ляльки (не залежно від вбрання) справді були предметами заздрощів, улюбленцями, яких можна було перевдягати під змінений колір салону, зодягати у нові шати, добирати їм новісінькі коштовності й черевички…
Виробники невтомно випускали все нові аксесуари для «дорослих ляльок». Жінки із задоволенням купували їх, мотивуючи тим, що не хочуть відставати від моди. Здавалося б, це може продовжуватись довго. На жаль, час будуарних ляльок, як і багатьох символів Європи «буремних 20-х» – часу стрімкого зламу епох, народження нового, захоплення усім прогресивним, добігав до завершення. Наближались жорстокі 40-і роки...
