Королівський ляльковий будинок: життя, застигле в мініатюрі

Те, що лялька  може бути гарним подарунком лише для малої дівчинки, а серед дорослих приваблює лише інфантильних особистостей – то міф. До речі, дуже шкідливий.

Вам же, певно. не спаде на думку звинувачувати в інфантильності королеву Великої Британії?

Так-от, королева Марія у 57 років отримала, за її власними словами, найдосконаліший подарунок з усіх, які коли-небудь існували на світі. А ці щирі слова захвату стосувалися аж ніяк не дорогоцінності чи твору мистецтва, а лялькового будиночку.

Хоч, якщо чесно, то про «будиночок» я дещо… скажімо, применшила: ця іграшка має розмір 2,5 на 1,5 на 1,5 метри. Та й щодо «витвору мистецтва», думаю, теж: подарунок сто створювали протягом 4 років, у цьому процесі були задіяні майже 1500 поставщиків, художників, байстві та розробників. Але результат, як на мене, вартував цих зусиль і справді був гідний королеви.

Ну, якщо зовсім чесно, то родичі королеви вирішили одним пострілом вбити двох зайців: зробити приємне Марії, яка захоплювалась мініатюрами, а також – привернути увагу до народ Альбіону благодійності. Саме під таким гаслом будинок був презентований публіці під час Британської Імперської Виставки у 1924 році, а через рік його перемістили до Віндзорського палацу, де він перебуває і до сьогодні.

Не знаю щодо благочинності, хоч витратити гроші за споглядання такого дива можна і без додаткового стимулу, що їх використають на якусь благородну справу, але королева була у захваті.

Тож сер Едвін Лютьєнс – відомий архітектор, під чиїм керівництвом створювався будинок на 40 кімнат у масштабі 1:12, був цілком задоволений результатом виконаної ним місії. Отримавши незвичайне замовлення, спершу він був вражений, але підійшов до справи не лише з усією властивою йому відповідальністю, але й відчуваючи справжнісіньке задоволення від цієї «гри». Принаймні, в одному зі своїх листів він закликав колег, які теж взяли участь у проекті: «Давайте працювати і творити на віки, створити те, що дозволить прийдешнім поколінням побачити, як саме жили королі та королеви у ХХ столітті та які чудові майстри, художники й автори оточували їх». Чи свідчить така заява про скромність митця,  судити не берусь. Але цей заклик знайшов відгук у його колег, які, як і сер Едвін, виклалися більш ніж на 100%.

Крім згаданих 40 кімнат у будиночку знайшлося місце для двох ліфтів, кухонної плити, яку можна по-справжньому затопити вугіллям (звісно, якщо знайдеться якийсь варвар, який наважить розвести вогонь у музейному об’єкті, застрахованому на солідну суму), електричного освітлення, гарячого і холодного водогону, мініатюрного пилососу… Що зовні, що із середини будиночок відтворює великий маєток у класичному британському стилі – таким, яким він міг бути у 20-ті рр. минулого століття.

У Ляльковому будинку Королеви Марії (повна назва подарунку) знаходиться справді унікальна колекція живопису та графіки. Мініатюрні за розмірами полотна створили, зокрема, сер Вільям Орпн, сер Альфред Маннінг, сер Вільям Ніколсон й Амброуз Мсевой. Останній, до речі, створив парадні портрети, що прикрасили столову кімнату Лялькового  будинку – він зробив копії відомих портретів королеви Вікторії й принца Альберта, які створив Франц Ксавьє Вінтерхальтер у 1846 році.

У столовій стоїть довгий стіл, який у розкладеному вигляді досягає 50 см (20 дюймів) і розрахований аж на 14 мініатюрних персон, які б могли мешкати в такому будинку.

Звісно, такий маєток не міг обійтися без великої, дбайливо добраної бібліотеки. До речі, там зберігається справжнісінький скарб, принаймні, для любителів детективів: сер Артур Конан Дойль власноруч вписав в одну крихітну книгу спеціально створене ним для цього випадку оповідання аж на 500 слів.

Та що там бібліотека й вітальня! Найбільша кімната будиночку – тронна зала, де справді стоїть трон і велике піаніно, стіни ж оббиті шовковим покриттям, зітканим у неймовірному масштабі 120 ниток на 1 квадратний дюйм (2,5 см у квадраті, як усі добре пам’ятають). 

Ну й гараж, куди без нього? Там зберігаються копії шести реальних машин, у тому числі знаменитий ролс-ройс Сілвер Гоуст (Срібний Привид). Також тут були розбиті  іграшкові сади, сплановані Гертрудою Джекіл із металевими квітками і навіть… із мініатюрними равликами. Це, певно, аби гіпотетичному мініатюрному садівникові життя не здавалось суцільним медом.

Ну й, єдине, що кардинально відрізняє цей будинок від справжнього маєтку, крім розміру, це шарніри у стінах, які дозволяють підіймати їх, аби краще роздивитися певну частину інтер’єру.

Дехто із відвідувачів Вінздрорського палацу скаржиться на аж занадто реалістичне відтворення  людського житла, мовляв, мурахи по спині, ніби зазирнув у світ ліліпутів, більшість – замирають у захопленні при першому ж погляді на цей експонат. Найменше  тих, хто залишаються байдужими.

Більше фотографій можна знайти за адресою:

http://46.236.36.161/queenmarysdollshouse/home.html

Там багато чудового.

Лялька зі Стародавнього Риму vs сучасна реконструкція

Ця лялька могла б стати відомою значно раніше, адже археологи відшукали давньоримське поховання юної Креперейї Трифени ще у 1889 році. Здивувались, наскільки гарно збереглася лялька, яка розділила зі своєю господаркою і її недовгий вік, і століття смерті… І забули про цяцьку. 

Залишається сподіватися, що іншим знахідкам із того поховання пощастило більше, бо нещасна лялька майже століття, всіма забута, пролежала в запасниках одного не надто відомого італійського музею. І лише із 80-х рр ХХ століття її можна побачити в Міському зібранні старожитностей у Римі.

Хтозна, чим була викликана така зневага, адже це – одна із найдавніших ляльок, які цілком, а не фрагментарно збереглися до нашого часу. Та що там збереглися! У ляльки був власний посаг, якому б  могли позаздрити модниці у Давньому Римі. У невеличкій спеціальній скринці до поховання поклали лялькові шати, її дорогоцінності, гребінці та дзеркальця.

Більше того, невідомий давньоримський майстер, який дбайливо змайстрував цю красуню, був справжнім митцем: він не лише дбайливо, до найменших деталей проробив риси обличчя та зачіску – саме так вкладали волосся заміжні римські жінки у той період. Він ще й зробив руки та ноги ляльки шарнірними. Що й казати, розкіш не лише на ті, не так розбещені всякими високотехнічніми забавками, часи.

Щоправда, це не була іграшка у виключно тому сенсі, який вкладають у це слово сьогодні: тоді лялькам надавали неабиякого ритуального значення. Такі ляльки дарували  малим дівчаткам під час урочистостей, присвячених богу Сатурну і, в якості оберегу. Іграшки мали супроводжувати своїх малих господарок до того часу, поки ті ставали юними нареченими: під час весільного обряду таку ляльку клали на вівтар богині Венери, благаючи її бути милосердною до молодої дружини. Якщо ж оберіг «не спрацьовував» і дівчинка. На жаль, не доживала до весілля, то її ляльку ховали разом із нею.

Учені, виходячи із того. що Креперейя – при всій своїй красі, ім’я незвичне для римського вуха і, швидше за все, східне за походженням, роблять припущення, що батьки дівчинки були не римськими громадянами, а вільноотпущеними. Але не просто рабами, яким дарували волю, а заможними людьми. На жаль, якими чином вони розбагатіли, тепер не сказати. Однак, не викликає сумніву те, що Креперейя була їх улюбленицею: вони не шкодували гроші ні на дорогоцінності для своєї дівчинки, ні на прикраси для її ляльки.

На жаль, доля виявилась немилосердною для сім’ї дівчини: її вже обручили, у похованні навіть збереглася каблучка з іменем жениха – Філета. Однак до весілля справа не дійшла, тож поховали дівча із лялькою в руці та в миртовому вінку – символу дівочості.

Історія справді сумна, хоч, певно, романтично налаштовані слухачі зазначили б, що є у ній щось, що викликає розчулення: лялька, яка не залишає свою господарку навіть у потойбічні.

Але от ще один епізод, пов'язаний із цією лялькою, хоч аж ніяк не відноситься до трагедії в одній давньоримській сім’ї, завдає мені щирого смутку. Історичний музей в Осло попрохавши дозволу в Риму на відтворення древньої ляльки, виставив те, що його співробітники назвали реконструкцією самої ляльки та її одягу. 

Щодо одягу нічого сказати не можу. Цілком можливо, що він – цілком історично достовірний. Щодо зміни кольору ляльки – вони пояснили, що відпочатку  іграшка цілком могла бути білою: заможні римлянки, а саме таку зображала іграшка, намагалися зайвий раз не потрапляти на сонце, аби залишатися білошкірими. Добре, звучить цілком правдиво.

Але називати зліпок (а як інакше пояснити «ефект рукавичок» замість добре пророблених пальців справжньою ляльки?) реконструкцією? Та ще й скріплювати її деталі болтами?... Звісно, кожен має право на власне бачення давніх іграшок та їх відтворення за допомогою сучасних матеріалів. Єдине, що маю сказати: автентична іграшка, та, що зберігається у Римі, з усіма сколами й тріщинами, на мій смак, виглядає більш привабливою, ніж її сучасна копія.

Історія "анти-Попелюшки" у паперовик ляльках

Певно, більшість сучасних жінок у дитинстві гралася в паперові ляльки: хто в саморобні, а хто – у покупні, вирізані із кольорових додатків для журналів. Цілком природно, що останні цінувалися більше через яскраві кольори і професійно прописані дрібниці. Однак, за часів мого дитинства, майже у кожному класі молодшої школи можна було відшукати майстриню, яка вихвалялась перед подружками власноручно намальованими й акуратно вирізаними (а це – не менш важливо, коли мова йде про паперові речі) пишними «принесеними платтями» чи, навпаки, вдяганками «у стилі диско». Й інші визнавали її таланти настільки, що випрошували, аби вона й їм намалювала подібну красу.

Певно, дорослі художники, які працювали у журналах, чи їх редактори, дбали про те, аби паперові дитячі іграшки були зодягнені або в дитяче вбрання, або у дорослі, але цілком практичні строї. Можливо, так, на їхню думку, має виховуватись гарний смак? Дівчаткам же хотілося, аби їх паперові ляльки були вбрані якнайвишуканіше.

Схоже, це прагнення – аж ніяк не прояв якоїсь особливості, ну, скажімо, інформаційної насиченості середовища, дитинчат ХХ століття.

Бо паперові ляльки, звісно, із комплектами різноманітного вбрання, були популярні ще у ХVIII сторіччі. Тоді вони, щоправда, позиціонувались як додатки до модних журналів. Мовляв, хай у провінції, до якої ще не дійшли найновіші модні строї, зможуть роздивитись їх з усіма подробиця саме на таких ляльках. Хтозна, може, матінки сімейств роздивлялись їх саме із думками, що от, знову мода змінилась отак, що навряд чи пощастить оперативно вдихнути друге життя у минулорічні плаття, але дівчатка все одно прагли заполучити до рук оті ляльки, аби розігрувати із ними сценки із родинного та світського життя.

Але ХІХ століття, принаймні, в Англії вікторіанської епохи, спробувало внести у призначення паперових ляльок свої корективи. На перший план вийшло не освоєння майбутніми жінками моди дорослого світу – прямого шляху до марнотратства, гордині та інших гріхів, а моральні настанови.

От, скажімо, в колекції славнозвісного британського музею Вікторії та Альберта зберігається унікальний альбом з рукописом роману «Історія міс Вайльдфайр». У жовтні 1832 року Енн Сандерс Вілсон презентувала його своїй молодшій сестричці Мері із належною настановою, мовляв, дарувальниця сподівається на те, що її сестра винесе із читання належний урок. У цій дуже повчальній та високоморальній історії розповідається про життєвий шлях юної особи, що надто полюбляла розкішні строї і надто мало приділяла уваги молитві та, взагалі, духовному самовдосконаленню. 

У результаті такої небездоганної поведінки доля виявилась немилосердною до міс Вайльдфайр: її батько помирає, а юна кокетка залишається сама-самісінька у всьому світі без пенсу за душею. Аби заробити на хліб, вона змушена цілісінький день плести мереживо й із жалем згадувати своє попереднє життя. Але авторка вирішила бути не надто жорстокою до своє героїні: врешті-решт, міс не стала б поводити себе неправильно, аби вчасно отримала належні батьківські настанови. Тож на її шляху з’являється квакер, який зміг пояснити міс Вайльдфайр, що вона обрала шлях гріха, а також – відкрити всі переваги релігії, а потім ще й одружитися із новонаверненою в істину віру. Що ж, на героїню відтепер очікує тихе сімейне життя, порання по господарству, щирі молитви і жодних легковажних капелюшків!

Не знаю, як для юної Мері у ХІХ столітті, а для мене куди цікавішим ніж повчальна історія було те, що її сестра вирішила вдатися до передових на той час навчальних технологій: рукопис навіть не проілюстрований, а до нього просто додані лялькові плаття: як ті, що носила легковажна міс Вайльдфайр у дні розкошів, так і ті, у які вона вбиралась тоді, коли заробляла на життя чесною працею. Така собі історія «анти-Попелюшки», де в ролі хрещеної-феї виступила сама Доля, а в ролі принца – небагатий, але бездоганно чесний чоловік.

А ще, мені сподобалась справді геніальна ідея: не зображати ляльку у спідній білизні в одній- єдиній позі та потім возитися із клапанами, аби плаття не перекошувались, а вставляти лялькову голівку в готові комплекти. 

Не знаю, чи планувалось відслідковувати, щоб дівчинка наряджала ляльку правильно: спершу – у «погані» розкішні плаття, потім – у правильні бідніші. Я – аж ніяк не вікторіанська дівчинка (певно, на превелике щастя), тож вчинила б якраз навпаки.

І все одно, аби кожний повчальний твір, який трапляється нам на життєвому шляху, йшов у комплекті із такими-от ляльками, певна, що вони – такі твори – користувалися б куди більше попитом. А може, хтозна, і приносили більше користі?