Певно, більшість сучасних жінок у дитинстві гралася в паперові ляльки: хто
в саморобні, а хто – у покупні, вирізані із кольорових додатків для журналів.
Цілком природно, що останні цінувалися більше через яскраві кольори і
професійно прописані дрібниці. Однак, за часів мого дитинства, майже у кожному
класі молодшої школи можна було відшукати майстриню, яка вихвалялась перед
подружками власноручно намальованими й акуратно
вирізаними (а це – не менш важливо, коли мова йде про паперові речі)
пишними «принесеними платтями» чи, навпаки, вдяганками «у стилі диско». Й інші
визнавали її таланти настільки, що випрошували, аби вона й їм намалювала
подібну красу.
Певно, дорослі художники, які працювали у журналах, чи їх редактори, дбали
про те, аби паперові дитячі іграшки були зодягнені або в дитяче вбрання, або у
дорослі, але цілком практичні строї. Можливо, так, на їхню думку, має
виховуватись гарний смак? Дівчаткам же хотілося, аби їх паперові ляльки були
вбрані якнайвишуканіше.
Схоже, це прагнення – аж ніяк не прояв якоїсь особливості, ну, скажімо,
інформаційної насиченості середовища, дитинчат ХХ століття.
Бо паперові ляльки, звісно, із комплектами різноманітного вбрання, були
популярні ще у ХVIII сторіччі. Тоді вони, щоправда,
позиціонувались як додатки до модних журналів. Мовляв, хай у провінції, до якої
ще не дійшли найновіші модні строї, зможуть роздивитись їх з усіма подробиця
саме на таких ляльках. Хтозна, може, матінки сімейств роздивлялись їх саме із
думками, що от, знову мода змінилась отак, що навряд чи пощастить оперативно
вдихнути друге життя у минулорічні плаття, але дівчатка все одно прагли заполучити
до рук оті ляльки, аби розігрувати із ними сценки із родинного та світського
життя.
Але ХІХ століття, принаймні, в Англії вікторіанської епохи, спробувало внести
у призначення паперових ляльок свої корективи. На перший план вийшло не
освоєння майбутніми жінками моди дорослого світу – прямого шляху до
марнотратства, гордині та інших гріхів, а моральні настанови.
От, скажімо, в колекції славнозвісного британського музею Вікторії та
Альберта зберігається унікальний альбом з рукописом роману «Історія міс
Вайльдфайр». У жовтні 1832 року Енн Сандерс Вілсон презентувала його своїй
молодшій сестричці Мері із належною настановою, мовляв, дарувальниця
сподівається на те, що її сестра винесе із читання належний урок. У цій дуже
повчальній та високоморальній історії розповідається про життєвий шлях юної
особи, що надто полюбляла розкішні строї і надто мало приділяла уваги молитві
та, взагалі, духовному самовдосконаленню.
У результаті такої небездоганної
поведінки доля виявилась немилосердною до міс Вайльдфайр: її батько помирає, а
юна кокетка залишається сама-самісінька у всьому світі без пенсу за душею. Аби
заробити на хліб, вона змушена цілісінький день плести мереживо й із жалем
згадувати своє попереднє життя. Але авторка вирішила бути не надто жорстокою до
своє героїні: врешті-решт, міс не стала б поводити себе неправильно, аби вчасно
отримала належні батьківські настанови. Тож на її шляху з’являється квакер,
який зміг пояснити міс Вайльдфайр, що вона обрала шлях гріха, а також – відкрити
всі переваги релігії, а потім ще й одружитися із новонаверненою в істину віру.
Що ж, на героїню відтепер очікує тихе сімейне життя, порання по господарству,
щирі молитви і жодних легковажних капелюшків!
Не знаю, як для юної Мері у ХІХ столітті, а для мене куди цікавішим ніж
повчальна історія було те, що її сестра вирішила вдатися до передових на той
час навчальних технологій: рукопис навіть не проілюстрований, а до нього просто
додані лялькові плаття: як ті, що носила легковажна міс Вайльдфайр у дні
розкошів, так і ті, у які вона вбиралась тоді, коли заробляла на життя чесною
працею. Така собі історія «анти-Попелюшки», де в ролі хрещеної-феї виступила
сама Доля, а в ролі принца – небагатий, але бездоганно чесний чоловік.
А ще, мені сподобалась справді геніальна ідея: не зображати ляльку у спідній
білизні в одній- єдиній позі та потім возитися із клапанами, аби плаття не
перекошувались, а вставляти лялькову голівку в готові комплекти.
Не знаю, чи планувалось відслідковувати, щоб дівчинка наряджала ляльку
правильно: спершу – у «погані» розкішні плаття, потім – у правильні бідніші. Я
– аж ніяк не вікторіанська дівчинка (певно, на превелике щастя), тож вчинила б
якраз навпаки.
І все одно, аби кожний повчальний твір, який трапляється нам на життєвому
шляху, йшов у комплекті із такими-от ляльками, певна, що вони – такі твори –
користувалися б куди більше попитом. А може, хтозна, і приносили більше
користі?
Немає коментарів:
Дописати коментар