Ляльковий Усесвіт у забутому селищі

Трохи більше 10 років тому японське селище Нагору нічим особливим не відрізнялось від багатьох інших селищ острова Сікоку - «найменшого за площею та за населенням серед чотирьох найбільших остовів Японії», якщо вірити Вікіпендії, яка знає все. Залишимо на совісті автора цього тексту настільки бездоганно-логічну конструкцію, бо, врешті, для цієї розповіді не так уже й важливо, що цей острів – четвертий за розміром серед розсипу відносно невеликих шматків суші, на якому міститься Японія. Головне, що Нагору – із тих селищ, що невпинно, але невблаганно згасає: молодь виїздить на заробітки до Осаку чи Токіо, старих стає все менше…

Зараз серед його мешканців ледь набереться кілька десятків людей. Та – кількох сотень великих саморобних ляльок. Що й казати, кількісна перевага – на боці останніх, але їхня «мати», 64-річна Аяно Цукімі (Ayano Tsukimi) аж ніяк не збирається зупинятися на досягнутому.

Сама вона свого часу теж подалася у широкий світ зі свого рідного селища. А от 11 років тому повернулася додому і весь свій вільний час присвятила незвичному хобі: створенню великих, у людський зріст, саморобних ляльок, які б скидалися на тих її односельців, що вже більше ніколи не пройдуться вулицями Нагору, не стануть обробляти свої зарослі бур’янами поля, не зайдуть до приміщення селищної школи, не…  

На сьогодні Аяно Цукімі зшила більше 350 ляльок і аж ніяк не збирається зупинятися на досягнутому. Щоправда, тут слід враховувати, що ляльковий вік у складних кліматичних умовах Сікоку – під палючим сонцем, колючим вітром, напоєним солоним запахом не такого вже й далекого моря, різки дощем – зовсім коротким, не більше трьох років. Тож невтомна майстриня шиє їх знову і знову.

За згадками самої Аяно Цукімі все почалося майже випадково: птахи виклювали насіння, посіяне нею в садку. Тому вона спорудила опудало із соломи, ганчірок і старої одежі, надавши йому схожості зі своїм батьком. Тоді й виникла ідея «відтворити» в ляльках геть усіх, хто колись жив у селищі.

Жінка, зокрема, сподівається, що її хобі допоможе рідному селищу н зникнути остаточно: вона певна, що ті, хто їхатимуть повз селище, зацікавляться незвичними ляльками, що «працюють у полі» чи «терпляче очікують автобус на зупинці», тож зупинятимуться при в’їзді в долину, аби сфотографувати її творіння.

Що цікаво, незвичайна ідея не залишилася фантазією старої самотньої жінки, а була блискуче втілена у життя: їй пощастило привернути увагу до своєї батьківщини. Так, минулого року влада Японії включила селище Нагору до офіційних туристичних маршрутів. Режисер із Берліну Фріц Шуман (Fritz Schumann), заворожений цією історією, створив цікавезний документальний фільм «Долина ляльок» («The Valley Of Dolls»).

Та попри те, що воно здобуло певне ім’я, Нагору залишається крихітним селищем, де ляльок значно більше ніж людей. І де Аяно Цукімі вперто, день у день, продовжує створювати все нових його мешканців, незважаючи ні на протидію стихій, ні на старість. Без думок про те, аби дати собі хоч короткий перепочинок чи що буде з її «дітьми», коли вона вже не зможе шити з якихось причин.

Хоча… є у згаданому фільмі один момент. Там вона, посеред мовчазних лялькових фігур, майструючи обличчя чергової ляльки, мимохідь зауважує, що всі люди – смертні. А потім обводить поглядом свої створіння,  які не зможуть існувати без її постійної підтримки і усміхається: «Я, певно, буду жити вічно».

До речі, ось тут

 http://fotki.yandex.ru/users/andruchenco/album/426852

у відкритому доступі чимало фотографій, присвячених цій історії. Всі, хто захочуть, можуть завітати туди і роздивитись ляльок більш детально. Певно, автор цікавих фото, якщо уже не обмежив до них доступ, буде не проти того, аби інші змогли ними помилуватись.