Fashion dolls – старовинні модні журнали в 3d-форматі

Сьогодні мова піде про другу половину XVIII століття, а якщо точніше, то про 1750-1760 рр. Про часи, коли дівчатка дорослішали значно раніше, ніж їх ровесниці в ХХІ столітті, а в недовгий період, коли їх вважали ще доста малими, аби грати в ляльки, обмежувались дешевими, часто саморобними, іграшками. А от у кімнатах їхніх матінок, принаймні, у тих із них, хто походив із заможних родин, часто можна було побачити справді розкішних ляльок.

І не тому, що тоді багато дорослих вирішувало присвятити дозвілля збиранню колекції, хоч, звісно, траплялись і такі випадки. Варто згадати хоча б знамениті старовинні лялькові будиночки, аби погодитись, що вже й тоді були пані, ладні віддати солідні суми грошей за мініатюрну прекрасну подобу справжніх побутових речей.

Однак для переважної більшості жінок оті розкішні цяцьки мали цілком утилітарне призначення. Звісно, словосполучення «останні модні тренди» виникло куди як пізніше. Однак і тоді всі пані, які могли це собі дозволити, прагли бути в курсі новинок у царині мод. Та що робити, якщо жінка, яка бажала вбиратись у наймодніші шати, мешкала десь у ведмежому закутку, та хоч у тому ж Новому світові, куди у ті часи новини доходили зі значним запізненням? Крім того, до появи найперших журналів мод має пройти майже півстоліття. А покладатися на описи платтів у приватному листуванні… Ну, не всім же щастило мати у Старому світі приятельок, уважних до дрібниць і ладних вчасно описати в листі всі подробиці шат якось відомої дами.

Отут саме в пригоді й ставали fashion dolls, найвідоміші з яких – Pandoras  – у XVIII сторіччі виготовлялись у Парижі. Ну, така їхня батьківщина – то якраз цілком прогнозовано навіть у ті часи. Так-от, таких ляльок вирізали із дерева, потім покривали тонким шаром гіпсу, аби вони мали світлий, навіть блідий, колір шкіри, властивий високоважним шанувальницям моди, а потім дбайливо розписували. Також вони обов’язково мали скляні очі, здебільшого темні, аби краще підкреслити той самий аристократичний колір обличчя, та перуки, зроблені із людського волосся. Потім їх одягали в розкішні сукні найактуальніших фасонів, а також дбали про їхній посаг: кожну таку ляльку супроводжувало в її подорожі кілька скринь, наповнених іншими сукнями, взуттям, дорогоцінностями, головними уборами й купою дрібниць, за якими якраз і визначають справжніх модниць. Потім така дорогоцінна – часто в прямому значенні цього слова, бо коштували вони ой як недешево, – лялька починала мандрівку з країни в країну. І на кожній зупинці на неї з нетерпінням чекали місцеві господині модних ательє: завдяки цим лялечкам, вони мали змогу демонструвати вибагливим клієнткам часто дивовижні нововведення у зовнішності дам, на які й тоді була щедра «Всесвітня столиця мод», а потім, за ляльковим зразком, виготовляти на них новий одяг.

До речі, таких ляльок досить часто зображали на тогочасних картинах. Ось, скажімо, мала голландська дівчинка, намальована наприкінці XVIIстоліття, вбрана куди як скромніше за таку ляльку.

 

Ось Елізабет Рендольф, увіковічена разом із такою іграшкою у 1755 році, зодягнена із врахуванням модних віянь.

А одяг дівчини із картини «Англійська школа» 1767 року – копія лялькового, хіба що її мати обрала для доні не рожеву, а менш легковажну блакитну тканину та звеліла накинути на плечі чорну шаль, аби не виглядати «нескромно».

Аби краще уявити, як саме виглядали такі  fashion dolls, розглянемо ближче Pandoras, яка і зараз зберігається в колекції Музею Вікторії та Альберта (Лондон, Великобританія).

Отже, відвідувачі музею можуть помилуватися такими деталями лялькового гардеробу: чепчиком із шовкового газу, прикрашеного тасьмою із кремового шовку й голубою атласною стрічкою, який прикріплений капелюшною булавкою до її «волосся» та прикрасою на шиї із блакитної атласної стрічки, оздобленою блакитними ж скляними бусинками й таким же бантом. Хоч, думаю, що у дам, які вбиралися за зразком цієї ляльки, окраси на шиї були не зі скла. 

Саме плаття створено із коричневого шовку (зі «складкою Ватто» позаду – якраз отою важливою зміною в царині моди, про яку йшлося вище), вбрання розпашне, із подвійною оборкою на рукавах, із вирізьбленим зубчиками нижнім краєм. Срібні зигзаги із тасьми, штучні квіти та різнобарвна шовкова ж тасьма завершують оздобу її вбрання.

Також варті уваги спідниця із коричневого шовку, яку оздобили в тон верхньому вбранню, «стомак» – передня частина корсету, зшита із блакитного шовку і покрита шовковим же газом,  ангажанти» – оздоба рукавів у вигляді кількох воланів – із шовкового газу, із білим мереживом з краю та в’язані жовті мінетки з шовку, що доходять їй до ліктя.

Але є те, що публіка побачити не може – ні в музеї, ні, тим більше, на «справжніх» костюмах, а особливу в ту епоху з її дбайливо розробленими правилами пристойності, але що було не менш важливим для тогочасних швачок. Скажімо, біла сорочка із льону, довжиною до лялькових колін, білий про стібаний корсет, нижні спідниці – одна з хлопчатопаперової тканини «у рубчик», друга – зі стібаного рожевого атласу із підкладкою з білої шерсті, білі панчохи та блакитні туфельки з атласу із зав’язками з білого шовку. Хоч добре, інколи оті туфельки таки могли висунутись з-під подолу плаття, але у пристойному товаристві на цьому увагу не акцентували. 

А також – дрібні аксесуари, що доповнюють образ. Скажімо, кишеня, що знімається, виконана із тканини у ромбик та квіточки й приколена до плаття із лівого боку. Подушечка для булавок у вигляді сердечка, виготовлена із двох видів рожевого шовку з різними візерунками, куди навіть увіткнули справжню булавку. Кишеньковий годинник – позолочений, прикрашений кольоровою емаллю, із надписом «Еліза Бутл, Лондон» на кришці. Певно, це – ім’я володарки Pandoras, бо навряд чи хтось став би давати такій ляльці особисте ім’я. Позолочений же крихітний футляр для шпильок, прикрашений різнокольоровою емаллю, теж приколотий до спідниці.

А ще, такі красуні завжди пересувались у скриньках, аби, Боже збав, їх не пошкодили під час подорожі чи не пожмакали плаття. Це давало привід для виникнення багатьох жартів про скриньку Пандори, звідки сипляться нещастя: відкриває тау жінка, бачить нове вбрання й починає вимагати гроші у чоловіка. Про яке дбайливе господарювання і сімейний затишок може у цьому разі йти мова? Хоча, справедливості заради, у ті часи чоловіки, які бажали показати, що слідкують за модою, не менше, ніж жінки на вбрання, витрачали на персні, годинники й трості. 

У будь-якому разі, звинувачувати таку красуню в людському марнотратстві, як мінімум, непродуктивно. Звісно, коли ляльок замінили на журнали мод, то це набагато спростило перевезення й користування, але ще довго на початку ХІХ представниці старшого покоління зітхали над надто практичною молоддю, яка не може зрозуміти усіх чарів поважної і такої гарної старовини.

Пухнастий Хаос на полиці з м'якими іграшками

Для багатьох політеїстичних релігій у давнину виготовлення фігурок різних богів було звичною, хай і важливою справою. Та зараз, у нашому практичному сьогоденні, мало знайдеться охочих витрачати свій час на створення зображення дрібного божества. А вже задля того, аби втрапити до іграшкових крамниць у відділ м’яких іграшок і завоювати неабияку популярність серед покупців… Ні, для цього треба мати неабиякий хист навіть для стародавнього бога. Тим більше, якщо спершу таке божество на його батьківщині вважали втіленням Хаосу.

Та, певно, Ді-цзян («Господар-розлив чи «Пращур-ріка») таки має родзинку, яка принесла йому комерційний успіх. А швидше, цілу купу отаких-от «родзинок», які й приваблюють до нього наших сучасників.

Почнемо з того, що це – бог-покровитель місцевості, який мешкав у західних горах Стародавнього Китаю – чи то в Ганьсу, чи то у Сіньцзяні, недалеко від Квіткової ріки та долини  Джерел, що киплять. Якщо чесно, зовсім невеличкий бог, навіть у «Книзі гір і морів», де скрупульозно перераховуються місцеві чудовиська, тварини й рослини йому відведено лише кілька рядків. Певно, «редколегія» цієї великої за обсягом праці віднесла Ді-цзяна не так до богів, як до чудовиськ… чи до птахів.

 Отже, «… там живе бог, що скидається на торбу без форми, червонястий, мов вогонь. У нього – шість ніг і чотири крила. Це – Хаос. Він не має ні обличчя, ні очей. Він може співати й танцювати. Це і є Пращур-ріка (Ді-цзян)».

Певно, може виникнути питання: а за якими критеріями оце-от миле створіння варто вважати птахом? Ну, по-перше, деякі перекладачі й коментатори «Книги гір і морів» стверджують, що слід читати не «там живе бог», а «там живе бог-птаха» чи «божественна птаха».

По-друге, у китайському бестіарії до справи кваліфікації підходили без зайвого заморочування: крила є? літати вміє? Чим не птаха. Особливо якщо врахувати, що не всім міфічним китайським птахам властиві ці вміння. 

Численні кінцівки не є чимось винятковим для чудовиськ китайської міфології. Так само, як і відсутність очей. Але Ді-цзян пішов далі: у нього не було й голови. Якби комусь дуже запраглося відрізнити його, скажімо так, передню частину від задньої, то орієнтуватись слід було… на хвіст. Він у цього божка був в одному екземплярі і навіть із того боку, що й належить. Ну, напевне. Крім того, його «вогненність» доста умовна: часто давні художники обмежувались яскраво-червоним кольором, лише зрідка домальовуючи полум’я навколо нього. Так що обпектися об нього проблематично.

Тепер щодо «хаотичності» цього божка. Саме із Хаосу (ну, не з вогняного, а із водного – «хуань-дунь») виник світ у давньокитайській міфології, з нього ж виникли найперші боги. Серед них – Хуань-дунь, «бог Середини», що не має ні чіткої форми, ні отворів на обличчі. За деякими джерелами, Ді-цзян – батько Хуань-дунь, тобто існував ще до світового початку, вже потім перетворившись «всього-на всього» на бога місцини. 

Дехто з фольклористів Китаю стверджує, що своїми круглими формами цей бог завдячує стародавньому обряду, під час якого правитель мав вистрілити у бурдюк, зшитий зі шкіри без голови й наповнений кров’ю, із вигуком, що він цілить у Небо. У результаті криваві цівки, що стікали на землю, мали викликати дощ під час посухи, «допомогти» річці швидше розлитися тощо. Цей обряд супроводжувався ритуальними танками й піснями. Тож і Пращуру-Ріцчі (Хаосу) щастить співати при відсутності рота (душею, не інакше).

Чи ж диво, що свого часу Ді-цзян користувався неабиякою популярністю?

Куди цікавіше те, що зараз до нього знову прокинувся інтерес: його згадують в багатьох сучасних бестіаріях, у тому числі – і в інтернетівських. 

Його часто можна побачити у витинанках із паперу – виду народно-прикладного мистецтва, неабияк популярного серед китайських майстрів.

На Заході Китаю на честь нього спорудили пам’ятник, який користується неабиякою популярністю серед туристів.

Ну й, звісно, його не важко відшукати на полицях китайських крамниць іграшок. І схоже, вже не тільки китайських. Причому він, у ролі іграшки, далеко не завжди канонічно-червоного кольору, але завжди пухнастий і симпатичний.

Певно, ідея мати під рукою свій власний невеличкий м’якенький Хаос у вигляді отакої-от іграшки для багатьох видається досить привабливою.

Ляльковий будинок, що надихав художників

На світі існує чимало відомих лялькових будинків. Однак далеко не кожен із них може «похвалитися», що він надихнув художника на створення картини. А от ляльковий будиночок Петронелли Ортман – жінки заможного голландського купця, що нажив статки на торгівлі шовками, удостоївся цієї честі. У 1710 році світ побачила картина «The doll’s house of Petronella Oortman» роботи Jacob Appel.

Вибір художника пояснювався не лише тим, що в цей час зростає інтерес до натюрмортів, але й тим, що сучасники вважали цю іграшку справжнім витвором мистецтва. І треба відзначити, що цілком заслужено. Протягом 1686-1710 рр. багато відомих амстердамських майстрів – зовсім не лялькарів, а «справжніх» художників, різників по дереву, виробників меблів, майстрів срібної та книжної справ, склодувів та представників багатьох інших професій – створювали це диво у масштабі 1:9. При цьому, за особливою вимогою замовника, вони намагалися використовувати ті ж матеріали й ті самі технології, що й при виробництві звичних речей.

У результаті такої всеохоплюючої праці було створено близько 700 об’єктів, якими обставили триповерховий будинок. Зовні будиночок облицювали панциром черепахи й оловом, що теж у ті часи коштувало аж ніяк не копійки. У результаті Петронелла Ортман заплатила за іграшковий будинок стільки, скільки б коштував для її сучасників розкішний будинок на березі одного з амстердамських каналів.

У ляльковому будинку - три поверхи. На верхньому, горищньому, як і належить у заможній родині тих часів, розташована територія прислуги й дитяча кімната.

Якщо придивитись до кімнати для білизни, то навіть на фотографії видно багато дрібних, але важливих деталей. Саме в цій кімнаті у «справжньому» будинку мали розвішувати білизну після того, як її повертали із пральні. Тож і в його іграшковій копії до стелі прикріплені перекладини для просушування білизни, стоїть прес, стіл для прасування, кошики для білизни й таця для одежі. А через цю кімнату можна потрапити до спалень служниць, у кожній з яких стоїть ліжко, стілець і нічний горщик.

У коморі, крім торфу, який в Амстердамі використовували для опалення приміщень, зберігається багато побутових предметів, у тому числі – прядка й жаровня для сушіння пелюшок. Тут же тримають і кухонні горщики – за дерев’яною, прикрашеною орнаментом загородкою.

Дитяча кімната, хоч і прихована від поглядів сторонніх, у тому числі, й від можливих гостей, розкішно оздоблена: вона цілком оббита яскраво-жовтим шовком, вдало відтіненим блакитними стрічками. Ліжечко, призначене для спадкоємця поважної родини, було вкрите балдахіном, який звисав зі стелі, тобто було т.з. «павільйонним ліжком». У витонченій крихітній шафці зберігався повний комплект дитячої одежі.

Другий поверх – найбільш важливий, саме у цих, парадних, кімнатах, приймали гостей. Скажімо, найдорожче обставлена кімната – то салон, саме за його вбранням пліткували про статки й соціальний статус власника будинку. Тож не дивно, що навіть стільці для цієї кімнати, й у ляльковому будиночку були більш детально пророблені, ніж в інших кімнатах. Та й стіни салону були розмальовані пейзажами, а стелю прикрашало небо у хмарках. Парадні стільці рівненьким рядком вишикувані вздовж стін, однак посеред кімнати стояв столик, призначений для гри у триктрак, біля нього – два сидіння й фарфорові горщики, які використовували для спльовування тютюнового соку.

На першому поверсі були розміщені відразу дві кухні: одна – для демонстрації гостям, інша – цілком утилітарна. Також тут розміщені кімната для шиття та книгосховище.

Парадна кухня, стіни якої викладені справжньою керамічною плиткою, щедро вставлена найкращим кухонним начинням, яке ніколи не ставилося на стіл або, тим більше, до печі. Величезний сервант біля задньої стінки зберігає дбайливо розставлену порцеляну. До речі, вони – чи не єдині речі в будиночку, створені не голландськими майстрами: їх купили у Голландському відділенні Іст-Індійської компанії, яка торгувала не лише коштовними порцеляновими тарелями з Китаю чи Японії, що прикрашали  будинки купців та знаті, але й крихітними копіями посуду, які дуже цінувалися серед любителів лялькових мініатюр.

Також у цій кімнаті містився парадний же скляний посуд. Крім того, саме тут майстри чи й власниця будинку розмістили високий дитячий стільчик, а на столі поклали спеціальну подушечку для шитва.

Звичайна кухня куди як скромніша. Хоч її устаткування свідчить про певний технічний прогрес, властивий Голландії вже у ті часи. Так, у цій кімнаті розмістили умивальник з міді та насос, яким можна закачувати воду зі справжнісінького резервуару, що міститься у підвалі. 

Крім того, на столі в цій кухні були розставлені  підсвічники й тарілки із восковою їжею, а в спеціальному кошику зберігалися крихітні, однак виготовлені з бездоганним зберіганням масштабу, срібні ножі й виделки. Якщо відчини двері, розміщені у задній частині кімнати, можна побачити вбиральню й погріб.

До речі, погріб у будиночку й справді «ляльковий»: підлога викладена розмальованою плиткою, стіни – вибілені. Тут розмістили пивні діжки, горщики, пляшки. При цьому майстри виявили неабияку обачність: підлога погребу, попри плитку, в амстердамських домах могла виявитись досить вологою. Тож, аби вберегти від згубного впливу улюблене питво,  у справжніх будинках діжки розміщували на дерев’яних платформах. Звісно, те саме зробили і в улюбленій іграшці пані Ортман.

Також на цьому поверсі розміщена гобеленова кімната, вона ж – кімната для шиття. Її оббили шовком, по якому пустили хвилястий візерунок із трьох кольорів хитромудрим стібком барджелло (т.з. «ірландським стібком») - надзвичайно популярним у 17 столітті. Тут же міститься шафка з мушлями - цілком пристойна заміна схожих шафов із різними дивами, якими розважали поважних гостей у заможніх голландських родинах.

А через задні двері цієї кімнати можна потрапити до бібліотеки, якій би на ті часи позаздрили більшість справжніх бібліотек. Аж 84 крихітних пергаментових томів у шкіряних політурках. У книгах – багато ілюстрацій: герби, пейзажі, портери й натюрморти.

Не меншу вагу, ніж парадні кімнати, для володарів будинку мав хол: гості мають бути вражені з перших же кроків. Тож у холі нашого будиночку – підлога зі справжнього мармуру, розписана стеля, стіни, прикрашені гризал’ю. А ще – вкриті різьбою лавочки і легенькі столики для підсвічників. Більше того, за дверима, що розміщені у задній стіні холу, можна побачити мініатюрний фонтан і, фоном, мальовничий пишний сад.

Цікава особливість цього будинку, яка чудово відображає мораль тої епохи: у ньому немає спальні господарів. Дитяча кімната є, а ліжка власника будинку та його дружини публіці не демонструють: пуританська мораль суспільства ладна була робити послаблення для тих у кого були гроші, бо, як не крути, така копія – то примха заможної особи, яку не надто схвалювала сурова релігійність. Але показувати комусь сторонньому навіть не спальню подружжя, а її мініатюрну подобу – то вже точно заслуговує на осуд.

Що цікаво, проти лялькової демонстрації «кімнати для породіллі» та сама мораль не заперечувала. Справа в тому, що жінку, яка от-от у черговий раз мала стати матір’ю, переводили із спальні подружжя до окремої кімнати. При цьому у цій кімнаті вона не лише переживала пологи й перебувала із новонародженим, але й приймала численних поздоровляльників. Тож недаремно стелю будиночку прикрашає панно, де зображена цілком тематична сцена з Біблії: малий Моїсей у кошику застряг в очереті й от-от буде врятований донькою фараону. Ліжко при цьому соромливо приховували за завісою у глибокій ніші. Це саме можна побачити й у ляльковому будинку. Ліжечко малюка теж відділяється від кімнати ширмою. Поруч – шафа для пелюшок, а також – камін. Крихітна лялька, дбайливо вкутана у пелюшку, примощена на м’якому кріслі.

Уже для сучасників Петронелли цей будиночок був не стільки іграшкою, скільки дивом. Тепер же учені наполягають на його винятковій цінності для науки: більшість оригіналів речей, з яких майстри робили іграшкові копії для нього, не дійшло до наших днів. А тут – побут більш ніж трьохсотрічної давнини, мов на долоні. Та, все ж, ця іграшка завойовує серця численних прихильників не історичною цінністю, а своєю справжністю й атмосферністю, якої інколи бракує сучасним лялькам, що тисячами сходять із конвеєрів.

Механічна диво-птаха, до якої життя було надто жорстоким

Механічні витвори П’єра Жаке-Дро цілком заслужено займають почесне місце серед механічних ляльок усіх епох і народів. Але було б несправедливо, віддавши належне цьому майстру, ні словом не згадати про інших, без сумніву, талановитих лялькарів XVIII століття.

Загалом, це сторіччя можна назвати золотою добою механіків, годинникарів і… лялькарів. Почасти це можна пояснити увагою публіки до все нових механічних цікавинок, які невтомно створювали все нові майстри, почати – вільнодумством доби Просвітлення. Оскільки всі спроби алхіміків виростити гомункула в реторті й тим самим довести, що людина, створена за образом і подобою найбільшого Творця, теж здатна на диво, провалилися, освіченим людям тої епохи довелося йти до цієї мети іншим шляхом.

Людський організм оголосили складним, майже досконалим, але все ж механізмом. Тож цілком закономірно виникло питання: а чи здатна людина створити такий же складний механізм, який би не поступався тому, що діє у неї всередині?

Серед тих, хто спробував створити «механічну людину» був і француз Жан Вокансон (Vaucanson). Коли у 1709 році в Греноблі в родині бідного рукавичника народилася десята дитина, ніхто не взявся б пророкувати хлопчику щасливої долі, а вже тим більше –відомості й багатства. Та, щоб не казали скептики, дива трапляються й у житті, а не лише у книжках про людей, які «зробили себе власноруч».

Звісно, не обійшлося без покровительства долі, яка щедро відсипала хлопцеві при народженні гостроти розуму, цікавість до механізмів і точного знання, чого він хоче від життя. Схоже, свій майбутній фах Жан обрав ще у десятирічному віці: саме тоді він змайстрував точну копію годинника… із дерева.

Із цілком зрозумілих причин сім’я не могла забезпечити йому пристойну освіту, тож хлопчака віддали до школи монахів-єзуїтів, які вчили дітей міської бідноти. Потім Жан продовжив освіту в монахів-мінімів.

А у 18 років юнак відкриває власну часову майстерню в Ліоні. Саме цьому місту через кілька років судилося стати батьківщиною його диво-іграшок.

Справа в тому, що тоді будь-який годинникар, крім власне створення приладів для вимірювання часу, виготовляв механічні іграшки, що користувалися в покупців чи не більшим попитом, ніж його «головна» продукція. Незвичайними виробами Жана Вокансона десь за рік зацікавився його приятель – хірург Паризької Центральної лікарні Франсуа Кєне. Він же і запропонував йому створити механічну подобу людини, яка обов’язково припаде до смаку публіці.

Схоже, майстер був із тих, кого надихають майже неможливі завдання: він сам ускладнив цей план, вирішивши, що його створіння буде не лише рухатися, виконуючи певну послідовність дій, а й гратиме на музичному інструменті.

Зовні лялька відтворювала мармурову статую фавна Антуана Куазевокса. «Гравець на поперечній флейті» Вокансона, як і його прототип, зручно влаштувався на камені, у свою чергу, встановленому на півтораметровому цоколі, який і скривав складне механічне начиння. Лялька могла виконувати 12 різних мелодій, а їх відтворення нічим не відрізнялося від «звичайної» людської гри: губи ляльки рухалися, пальці пурхали по отворам флейти, а мелодія лунала тому, що він вдихав в інструмент повітря.

11 лютого 1738 року відбувся дебют механічного флейтиста, якому акомпонував на тамбурині сам майстер. Заохочений щирим захопленням публіки, Вокансон вирішив і надалі створювати хитромудрі іграшки. Так, за рік глядачі могли насолодитися грою механічного дуету: він створив гравця на тамбурині до пари своєму флейтисту.

Але найбільше вразила сучасників його механічна качка. У 1739 році вони були захоплені й шоковані, побачивши мідну із позолотою птаху, яка вміла переступати лапами, крякати, стріпувати крилами, кивати головою й пити, ковтаючи воду. Та це ще не все: варто було поставити перед цією лялькою зерно, як вона починала його жадібно… клювати. Більше того, очевидці стверджували, що іграшка здатна і переварювати їжу: через якийсь час по обіді із качки сипалося пташине гуано – явне свідчення того, що вона переварила зерно. 

Дехто з публіки запевняв, що Вокансон взяв живу птаху і покрив її мідним панциром, що облягав птаху від кінчика дзьоба до кінчиків лап. Але їм завжди заперечували, що навряд чи птаха не лише б довго витримала в такому обладнанні, а взагалі стала б їсти чи пити.

На сьогодні деякі інтернет-джерела стверджують, що Жан Вокансон створив такий собі прообраз біо-робота. Якою б привабливою не здавалася ця ідея, але, на жаль, вона не більше відповідає реальності, ніж думка про живе начиння цієї ляльки. Хоч майстер і стверджував, що його іграшка мала в середині копію качиного шлунку, наповненого спеціальним розчином, що розчіпляв зерно, але правда виявилася трохи прозаїчнішою.

Механізм, який відповідав за рухи качки, містився у підставці, через її лапи донизу були проведені тросики, що відповідали за рухи голови, шиї, крил і хвоста. У самому ж тулубі містилася «крякала» й два резервуари: в одне потрапляло зерно, що проходило по качиній горлянці, в іншому й був той самий послід, який потім розсипала птаха.

Уся Франція, включаючи самого короля Людовика XV, була щиро вражена майстерністю Вокансона. Не менший успіх чекав майстра і під час гастролей Англією й Італією. А в 1741 році кардинал Флері – міністр короля Людовика XV, вирішив, що такий силу такого генію слід скерувати на благо країни і призначив майстра на почесну посаду Королівських шовкових мануфактур.

Жан Вокансон, справді, застосував свої здібності до механіки і на офіційній посаді: він винайшов станок, який міг ткати візерунчату тканину. Однак цей його винахід мав менший успіх, ніж іграшки, створені без практичної мети. Ткачі, що через наступ механізації виробництва залишалися без роботи, робили все, аби станок ламався якнайчастіше. Господарі мануфактур не квапилися ремонтувати дорогий пристрій, бо стривожені перспективою звільнення робітники ладні були працювати за дріб’язок, аби не вмерти з голоду. Неоцінений відповідно до йог заслуг винахідник ображався і виготовив механічну ляльку-пародію: віслюка, що вмостився за ткацьким станком.

А в 1743 році розпродав усі створені ним механічні ляльки, щоправда, за дуже грубі на той час гроші.

Хтозна, чи не численні прокляття, що сипалися на голову винахідника механізації ткацької праці від звільнених робітників, впали на його іграшки. На відміну від творінь П’єра Жаке-Дро, вони не збереглися. Та ж качка потрапила до Російської імперії, де згоріла разом з іншими експонатами музею у Нижньому Новгороді під час пожежі у 1879 році. Флейтист і тамбурист були знищені під час Великої Французької революції.

Про те, що вони взагалі існували, свідчать хіба що щоденникові записи сучасників майстра, газетні замітки, гравюри й брошура «Механізм автоматичного флейтиста», створена самим Жан Вокансон у 1738 році.

Саме за цими джерелами були створені пізніші копії його іграшок . Але ж навіть найдосконаліші копії заіжди хоч трохи поступаються оригіналу. Певно, не існує людини, яка б не чула цю набридлу, але, на жаль, правдиву істину.

Ляльки, що викликали захоплення у королів та... в наших сучасників

Під час годинникових ярмарок павільйон швейцарської мануфактури «Jaquet Droz» ніколи не міг поскаржитися на відсутність відвідувачів. Однак ярмарок в м. Базелі в 2003 рік став винятковим за напливом відвідувачів навіть для цієї відомої фірми.

Справа в тому, що керівництво мануфактури згадало принцип свого засновника – «того самого» П’єра Жаке-Дро, чия слава у XVIII столітті гриміла по всій Європі. Крім таланту пан Дро вирізнявся серед інших майстрів того часу неабиякою діловою хваткою. Тож і розумів, що замало, аби стати кращим, просто випускати годинники бездоганної якості. Треба ще вирізнитись на фоні інших і подарувати публіці диво.

І він таки спромігся на справжнісіньке диво: його автоматони – механічні ляльки, у який майстер із бездоганною точністю прагнув втілити людську подобу, – захопили, вразили, а то й шокували не лише всі королівські двори Європи. Вони навіть відкрили йому шлях до Забороненого міста в Китаї та забезпечили ласку самого імператора Цяньлуна із династії Цін. Він навіть – нечувана для тогочасного Китаю річ! – звелів створити національне бюро, сотні службовців якого займалися ввезенням до Піднебесної європейських годинників й автоматонів, а також розповсюдженням їх по всій країні.

Та поки що повернемося від геніального, без перебільшення, засновника фірми до наших сучасників, які згадали його настанови й до важливої виставки реставрували автоматон, створений П’єром Жаке-Дро майже 250 років тому. Це – знаменитий «Хлопчик, що пише» (відомий також як «Письменник» чи «Каліграф»), механічна лялька, що складається майже із 6 000 деталей, виготовлених свого часу власноруч паном Дро, його рідним сином Анрі-Луї Жаке-Дро й усиновленим майстром Жаном-Фредериком Лешо. Цей старовинний механізм, який дехто вважає прообразом першого комп’ютера, бездоганно діє і сьогодні.

Він справляє таке враження на глядачів, що компанія «Jaquet Droz» уже кілька років, крім годинників найвищої якості, створює його точні копії. Так само, як двох інших шедеврів пана Дро: «трохи легших» у виготовленні («усього-то» із 2 000 і 2500 деталей) автоматонів – Художника й Дівчини-музики, які зараз зберігаються в музеї. 

Життя творця цих унікальних ляльок вартує окремої розповіді. Але, якщо мова зайшла саме по його знамениті автоматони, доста сказати, що  народився П’єр Жаке-Дро  у 1721 році на невеличкій Швейцарській фермі Сюр-ле-Пон, що знаходилась недалеко від Ла Шо-де-Фона.

До 1759 року він устиг стати втаємниченим у найтонші особливості годинникових механізмів, більше того, і самому стати творцем кількох важливих новацій у годинниковій справі. А також – овдовіти, відмовитися від пропозицій одружитися вдруге, самотою виховувати сина Анрі-Луї Жаке-Дро й узятого ним до дому сироту – хлопця-сусіда Жана-Фредеріка Лешо. А ще – заробити чимало грошей на продажу годинників – як кишенькових, так і напільних, які вигравали музику, відраховуючи час, – механічних солов’їв, що співали і механічних же іграшок, неабияк популярних у ту епоху.

Ось за таких обставин він підійшов до створення своїх знаменитих автоматонів. Першим став Письменник (Каліграф; Хлопчик, що пише), який назавжди залишився улюбленцем майстра і його найскладнішою роботою. Як уже згадувалось, лялька, робота над якою була завершена у 1772 році, складалася із майже 6 000 деталей.

Дерев’яне і фарфорове хлоп’я, зростом із п’ятирічну дитину, зручно вмостилося на табуретці із червоного дерева, перед ним – дерев’яна  підставка. На фарфоровому личку – зосереджений вираз, у правиці – перо. Зодягнена лялька в дорогий костюмчик із мереживним жабо, який цілком би личив хлопцю із заможної родини, а от ноги у неї – босі. А ще, позаду в нього є колесо з літерами. Повертаючи його, можна набрати будь-яку фразу, «запрограмувавши» автомат (ми ж пам’ятаємо думку тих, хто говорить про перший «комп’ютер»?).

Ось він встромлює перо в чорнильницю, струшує ним, як дбайливий учень, що не хоче посадити чорнильну ляпку, торкається пером листка, який поклали перед ним на підставці і каліграфічним почерком, у три рядки, виводить запропоновану фразу (так, за свідченнями очевидців, майстерності малого цілком вистачало на сентенції на кшталт: «Я люблю тебе, моє рідне місто» чи «П’єр Жаке-Дро  - мій винахідник»). При цьому лялька водить очима зліва направо, мов слідкуючи за пером. Потім, завершивши роботу, мить із задоволенням «споглядає» на її результат. А потім… недбало скидає листок із пюпітру і завмирає, очікуючи наступного завдання.

Гідну компанію Письменнику склав Художник – досить схожий на нього зовні автоматон, створений у 1773 році з 2 000 деталей. Він міг намалювати олівцем три малюнки: портрет колишнього короля Франції Людовика XV із його улюбленим песиком (ще й підписати «Mon toutou» - «Мій песик») чи королівське подружжя Людовика XVI та Марію  Антуанетту. Крім того, міг він створити малюнок, не так явно пов'язаний із демонстрацією політичних вподобань майстра: механічний хлопчик зображав і Купідона, який керував колісницею, запряженою метеликами.

Цього було б цілком досить, аби змусити публіку ахати від захоплення. Та що там – звичайну публіку, тонкий механізм, що складався із системи «кулачків» і керував рухом обох рук і силою натиску та висотою підйому олівця, викликав захоплення й у знавців механіки. Однак майстер пішов далі, наділивши ляльку людськими рисами: художник совається на стільці, мов він втомився чи йому набридло старанно малювати, і ас від часу здмухує з олівця порох.

Крім того, компанію цим хлопчикам склала дівчина-музика. Вона трохи більше за них зростом – із восьмирічну дівчинку, вбрана в пишне плаття із криноліном, складається зі 2 500 деталей і… справді грає на невеличкому, але цілком справжньому флейтовому органі. У тому сенсі, що музика відтворюється за допомогою музичної скриньки, а виникає внаслідок того, що лялька торкається клавіш пальцями. 

Складний механізм не лише керує обома її руками та відповідає за роздування міхів органу, він змушує ляльку… дихати. Принаймні, таке враження складається при спостережені за тим, як рухаються її груди. А ще дівчина водить очима за її пальцями, а на інструменті перед нею лежать ноти її репертуару: п’ять мелодій, які написав спеціально для неї Анрі-Луї Жаке-Дро – за свідченнями його сучасників, не лише талановитий механік, але й цікавий композитор. Крім того, лялька, як справжні музиканти перед початком гри, на мить завмирала із піднятими над клавішами руками, а по завершенню виконання твору піднімалась з-за інструменту й робила реверанс.

Ці ляльки вражають розбалуваних сучасною технікою людей ХХІ століття. Що ж казати про XVIII сторіччя? Автоматони у супроводі майстр відправилися до Женеви, потім, у 1775 році – до Парижу, де викликали справжній фурор при дворі Людовика XVI та Марії Антуанетти. Потім почалися «гастролі» королівськими дворами Європи: Лондон, Голландія, Фландрія, Російська імперія, знову Париж, північ Франції, Ліон… Серед поважної публіки тоді вважалося гарним смаком обов’язково на власні очі поглянути на «диво-автоматони» та придбати якісь цікавинки – годинники, співочі механічні солов’ї, більш прості ляльки, які щедро продавав під час демонстрацій пан Дро. Однак на всі спроби купити у нього диво-тріо – його «механічних первістків» – майстер відповідав рішучим: «ні».

Його не змусили відступитись від цього рішення ні блискучий розквіт і раптове падіння його годинникової імперії, спричинене економічною кризою в Європі й, особливо, у Франції, ні Велика французька революція, яка трапилася за рік до його смерті. На щастя, майстер не загинув на гільйотині, а помер звичайною буденною смертю в Швейцарії. Його бідолашний син пережив батька лише на рік, відійшовши в інший світ на 39 році життя.

При цьому великі майстри спромоглися на ще одне диво: зберегти улюблених ляльок усупереч всьому. Немов відчуваючи, що їх «діти» і через два з половиною сторіччя будуть викликати щире захоплення та бажання зробити щось як не краще, так хоч не гірше за ці механізми.

Принаймні, «Jaquet Droz» уже заявила про те, що хоче розширити асортимент автоматонів, додавши до нього механічних ляльок-танцівників, але поки що обмежується тим, що старанно відтворює копії улюблених іграшок свого засновника.