Волохатий талісман підкорює світ

А давайте сьогодні поговоримо не про ляльок, а про «представників» окремої, і досить важливої, галузі в індустрії виробництва іграшок. Про досить цікавих, треба визначити, представників, які трохи більше ніж за століття змогли підкорити серця не лише завзятих арктофілів, але й більшість тих, хто тримав іграшки в останній раз ще у дитинстві.  До речі, «арктофіли» – то аж ніяк не лайка: (із грецької «арктос» – ведмідь и «філос» –прихильник), а офіційна назва колекціонерів іграшкових плюшевих ведмедиків, яка зустрічається у поважних словниках.

Звісно, я не беруся категорично стверджувати, що іграшкових ведмедиків не існувало до початку ХХ сторіччя: це було б аж ніяк не справедливо, але далі мова піде про ведмежат Тедді, які з’явилися саме у перших роках минулого століття. Як часто буває у тих випадках, коли мова йде про знаменитість (хай навіть про іграшкову), його поява на світ овіяна легендами. Принаймні, існує кілька версій щодо його походження.

Почнемо з політичної, аби залишити більш оригінальну, хоч і менш відому, «на десерт».

Отже, відома версія, що ведмедик Тедді «з’явився на світ» у 1902 році в Америці, завдяки… благородству президента США Теодора Рузвельта й діловій хватці емігранта з Росії Морріса Мічтома.

Наприкінці доленосного для іграшки року Рузвельт вирішив присвятити день полюванню. Зрозуміло, що й у ті далекі часи президент не полював самотою: його супроводжував штат помічників. Й от, один із «помічників» вирішив вислугуватися перед паном Рузвельтом і гарантовано забезпечити його трофеєм, за який не було б соромно самому президенту. Дорослого ведмедя на шляху послужливого помічника не трапилося, лише мале ведмежа. Тож він і прив’язав це маля до дерева й привів пана президента до місця, де гарантовано можна здобути мисливський трофей. Та Рузвельт був чесним мисливцем старого гарту. Він не став вбивати беззахисне перед вогнепальною зброєю звіреня і звелів випустити його на волю.

Карикатурист Кліффорд Берріман (Clifford Berryman) почувши про цю зворушливу історію, вирішив її інтерпретувати геть по-своєму, охрестивши свою нову роботу «Проведення кордону в Міссісіпі». Карикатура сподобалась власникам тодішніх газет, тож була справно передрукована у всіх відомих американських ЗМІ. Хтозна, яке враження справив малюнок на більшість читачів. А от власник свічної крамнички в Брукліні, що не так давно емігрував з Росії, вирішив скористатися зацікавленістю у політиці своїх теперішніх співвітчизників. Він попрохав свою дружину зшити маленьку іграшку-ведмежа з окремих частин, взявши за основу викройки саме малюнок Беррімана. Разом із карикатурою торговець виставив ведмедика у вітрині, охрестивши його «Ведмідь Теодора» (Teddy's Bear).

Наслідки перевершили його сподівання: люди не лише зупинялися перед вітриною, а потім заходили до крамнички, аби купити кілька свічок. Покупці настійливо прохати продати ведмежа. Новоамериканець зрозумів, що волею випадку відшукав золоту жилу. А пан Рузвельт,  почувши прохання стати хрещеним батьком іграшкового ведмедика й дозволити дати йому своє ім’я, виявив неабияке почуття гумору. Тож у 1903 році виникла компанія «The Ideal Novelty & Toу Company», яка спеціалізувалась саме на виготовленні ведмежат Тедді.

Теодор Рузвельт, навзаєм, вибрав ведмедика символом своєї виборчої кампанії. Хтозна, скількома відсотками голосів він завдячував саме своєму талісману, але факт залишається фактом: він переміг.

Перший ведмедик, як і кілька його молодших братів, були виготовлені з натурального хутра й дорогих тканин. Але коли виробництво набуло промислових масштабів, неминучим стало здешевлення собівартості. Тож уже в 1903 році іграшки почали шити з плюшу, який до цього використовували для оббивання меблів.

Існує інша версія народин цієї іграшки. Той же 1902 рік, щоправда, кінець жовтня, але дія відбувається у Німеччині, а саме, у місті Гейнгене (Giengen). Одного разу Ріхард Штайфф – дизайнер іграшок, який працював у легендарній на той час фірми, що її заснувала його рідна тітка Маргарет Штайфф, вирішив відвідати пересувний цирк. Найбільше враження на нього справили не виступи гімнастів чи клоунів, а дресировані ведмеді. Саме в той час, коли він насолоджувався їхніми кумедними трюками, Ріхарда осяло. Він вирішив, що іграшка-ведмідь, за своєю будовою схожа на ляльку, користувалася б немалим попитом серед покупців фірми.

Створений ним ведмідь стояв прямо на задніх лапах, мов під час виступу в цирку, голова та лапи його легко рухались. До цього ж за зразок для іграшкових ведмедів бралися дикі хижаки, які, як і належить лісним звірям, спиралися на всі чотири лапи.

Іграшка, як не важко здогадатися, мала неабиякий успіх. Скоро комерсанти вирішили, що доцільніше виокремити їх (ведмедиків, а не бізнесменів) в окрему галузь індустрії іграшок. З’явилися колекціонери, які збирали різноманітні види плюшевих ведмедів.

А ось в Англії серйозне виробництво таких ведмежат почалося лише у 1915 році. Зате англійці підішли до справи дуже відповідально: трохи змінили ведмежу зовнішність, аби можна було без помилково впізнати саме Тедді англійського походження, розширили перелік матеріалів, з яких виготовляли ці іграшки. Крім того, компанія «Dean's Rag Book Co Ltd» заробила чимало коштів на публікації викройок цих іграшок: вони користувались не меншою популярністю серед тодішніх шанувальниць хейд-мейду, ніж зараз схеми для бісероплетіння.

Саме в Англії (графство Хемпшир) у 1984 році відбулося урочисте відкриття першого Музею ведмедів. Звісно, там демонструють іграшки, а не шкури вбитих тварин. Та й узагалі, на сьогодні у великій Британії офіційно зареєстровано більш ніж півтори сотні клубів шанувальників іграшкових ведмедиків.

Не менш цікаво, що саме іграшковим ведмедям випав шанс стати першими у світі заводними іграшками, які виготовляли не штучно на замовлення, а масово, ще у 30-ті рр. ХХ століття.

Крім того, іграшковим ведмежатам ще раз пощастило отримати епітет «перші»: у 1956 році вони стали найпершими іграшками, які водночас вміють розмовляти і придатні для того, аби їх мили у ванній чи в мисці.

На сьогодні в Європі багато рілейторів збувають продукцію двох найповажніших виробників клишоногих пухнастиків:  «Steiff» (Німеччина) й  «Dean’s» (Англія). Серед їхніх постійних покупців – тисячі серйозних колекціонерів, ладних заплатити неабияку ціну за чергову іграшку, випущену обмеженим накладом.

То ви все ще вважаєте, що саме котики заполонили уяву людства й от-от візьмуться за сам Всесвіт? То ви не звертаєте поки що належної уваги на милих усміхнених іграшкових ведмежат на полицях крамниць та у ваших власних домівках!

P.S. Найдорожчий у світі мишко Тедді був проданий у 1994 році на всесвітньо відомому аукціоні за 110 000 фунтів стерлінгів. Тільки не треба питати, із чого виготовлена ця іграшка, добре? Так високо її оцінили не за зовнішність, а за біографію: всю ІІ Світову війну ведмедик провів у похідному наплічнику полковника Роберта Хендерсона. Обидва повернулися додому вже по завершенню бойових дій, не отримавши жодної подряпини. Тож ведмідь Теодора вкотре успішно впорався з роллю талісману, як і на самому початку своєї кар’єри.

Сім'я у шафі, або Як спалахують зірки аутсайдерського мистецтва

Хай уже вибачають мене ті, хто вважає, що не можна судити людину за зовнішністю, але мушу сказати, що, вперше побачивши фотокартку Мортона Бартлетта, я була щиро здивована якоюсь… буденністю його, хай і доста приємної, зовнішності.

 Хоча, здавалося б,  з якого я дива чекала, що він має бути якимсь незвичайним? На перший погляд, так само буденною є і його біографія. Мортон народився у Чикаго на початку ХХ століття, у 8 років став сиротою, тоді ж був усиновлений подружжям Бартлетт, нові батьки й записали його на своє прізвище. У дитинстві вже були помітні його певні художні здібності, але вундеркіндом його назвати аж ніяк не можна було, так само – як і малолітнім бандитом. Принаймні, зафіксованих слугами закону скарг на поведінку малого Мортона не збереглося.

 У 1928-30 рр. навчався у Гарварді, але змушений був кинути вищу освіту й почати шукати способи заробити на шматок хліба: Велика депресія зробила такий життєвий сценарій досить звичайним для його ровесників.  Відслуживши в армії, після завершення ІІ світової війни, він перепробував безліч професій. Чи то шукав можливість зробити гарну кар’єру, чи то давалася взнаки своєрідна непосидючість натури. Урешті, його життя ніби почало налагоджуватись, зупинившись на кар’єрі вільного художника й графіка-дизайнера, він зробив цілком правильний вибір. Так, скажімо, Серед його робіт значить й оформлення каталогів для відомої бостонської серії іграшок «M. Scharf and Co». Звікував старим парубком, власних  дітей не мав, у скандалах помічений не був… 

Хоча ні, був, ну, не те, що у скандалі, але у доста дивній історії, якій цілком був зобов’язаний своїм хобі. Але й своєю посмертною відомістю та тим, що його відносять до зірок аутсайдерського мистецтва ХХ століття, Мортон Бартлетт зобов’язаний тому ж хобі.

Справа в тому, що протягом 27 років – із 1936 по 1963 рік – увесь свій вільний час він присвятив створенню… чого? Поробок? Витворів мистецтва? Чи, може… власної сім’ї? 

Як би не було, весь цей час він створював із гіпсу великих ляльок –  образи дітей у масштабі 1:2. На кожну ляльку він витрачав від одного року до півтора: ліпив, користуючись при цьому анатомічними атласами та медичною літературою, розмальовував, підбирав волосся і створював їм перуки, власноруч шив одяг, потім довго фотографував у різних образах. Потім же, коли ляльок у домі ставало забагато, обережно загортав частину експонатів зі своєї колекції у папір  та складав у коробки. І все це – у страшній таємниці від усього світу.

На сьогодні відомі 15 створених ним ляльок: троє хлопців, на вигляд років по 8 та 12 дівчаток – від 8 до 16 років. А також – дві сотні їхніх чорно-білих світлин. Хтозна, чи існували ще ляльки, а от їхніх фотографій, цілком ймовірно, могло бути й більше.

Зараз мистецтвознавці висловлюють припущення, що не лише створенню цих ляльок, але й незвичайним фотосесіям мали передувати численні замальовки та плани. Це видається цілком вірогідним, якщо врахувати перфекціонізм майстра та його любов до деталей, а також – його прагнення надати лялькам якомога більшої подоби до звичайних дітей.

 Хтозна, скільки б тривало це захоплення, якби його сусід Халіль Джебран не потоваришував із відлюдькуватим фотографом настільки, що став відвідувати його будинок і «познайомився» із диво-ляльками. Опублікувавши  в 1962 році в «Yankee Magazine» статтю про незвичне захоплення Бартлетта, він, за його словами, керувався виключно бажанням висловити своє захоплення скульпторським талантом знайомого. Але таке «викриття» аж ніяк не припало до смаку самому Мортону. Що цікаво, розповідь про незвичне захоплення привернула увагу інших журналістів, які почали намагатися вмовити Мортона Бартлетта допустити їх до незвичайної колекції та ставити запитання, які йому видалися дуже нетактовними.

У результаті у 1965 році Бартлетт вдався до відчайдушного кроку: він розібрав усіх своїх ляльок на деталі, дбайливо запакував у шар газет, а коробки з ними склав до шафи. Більше він ніколи не повертався до свого незвичного хобі.

Але історія на цьому не завершилась, довівши, що дива бувають навіть для іграшок. У 1993 році для них почалося нове життя. Агент із торгівлі витворами мистецтва Маріон Харріс звернула увагу на незвичайний вміст саморобних скринь на блошиному ярмарку, куди вони потрапили після смерті свого господаря.

Вона вирішила купити всі ці ящики і, як з’ясувалось трохи згодом інстинкт чи то мистецтвознавця чи то торговця не підвів її тог разу. Ляльки Бартлетта досить швидко стали відомі в професійних колах.

Виставки з ними проходять у відомих музеях, серед їх прихильників – багато митців та колекціонерів.

У той же час не вщухає суперечка: що змусило Бартлетта майже три десятки років створювати собі «дітей» – таємне збочення, що так ніколи, на щастя, не вихлюпнулось назовні, чи туга за сім’єю, яку він так і не зміг реалізувати? Характерно, що друзі та знайомі Мортона завжди палко заперечували тим, хто підозрював його у збоченстві, стверджуючи, що він не давав для цього жодних підстав. Їх опоненти апелювали до підкресленої натуралістичності ляльок, якої навряд чи можливо було б досягти без нарисів чи фото з натури. Але у відповідь скептики чули по те. що захоплюватись виглядом чудових коней чи псів – ще не значить бути зоофілом, то чому ж те саме не можна сказати і про милування красивими людьми?.. Та популярності ляльок ця сварка аж ніяк не заважає.

Звісно, не хотілося б, аби ці іграшки створювались із якимись брудними думками. Бідолахи і так настраждались, без вини опинившись в ув’язнені на майже 30 років. Хоч хтозна, що та було в голові у їх «батька». Раптом він вважав, що, сховавши свої створіння, він таким чином захищає їх від жорстокого світу, де не надто затишно було і йому самому?

Осіннє квітнення ляльок, або Лялькарство по-японськи

Навряд чи хтось візьметься сперечатися із загальновідомою тезою, що Японія – країна унікальна. Та чомусь на підтвердження цього твердження перш за все згадують про багатовікову традицію японців особливого значення надавати красі природи і, зокрема, квітам. Хризантеми ж для мешканців цієї країни і взагалі рослини особливі, пов’язані з багатьма ритуалами і наділені численними символічними значеннями.

А от про те, що Японію називають ще й «країною багатьох тисяч ляльок» чомусь відомо менше. А серед них – чимало унікальних різновидів ляльок-талісманів, ляльок-оберегів, традиційних ляльок, секрети створення яких дбайливо передаються у сім’ях лялькарів із покоління в покоління. 

Тож цілком закономірно, що в Японії виникло оригінальне і надзвичайно цікаве мистецтво, в якому поєдналися можливість виявити усю глибину майстерності тих, хто створює диво-іграшки, й замилування витонченою красою живих хризантем.

Останнє уточнення дуже важливе: кіку-нінґьо (Kiku ningyo) створюють виключно з живих, а не зі штучних квітів.

Плантації хризантем з’явились у Піднебесній близько чотирьох сотень років того. А от лялькові фігури у людський зріз, вбрані в розкішні шати із живих квітів, що ростуть у землі, почали виробляти у 1804 році.

Творці цих ляльок навчаються своєму мистецтву протягом довгих років, аби потім так само дбайливо навчити всіх тонкощів небагатьох обраних учнів.

Традиційно над створенням кожної такої ляльки працює ціла команда, кожен член якої добре знає, який саме етап роботи покладається на нього. 

Чи не найважливіша роль відводиться Dogu-cho – це художник-дизайнер, який має створити образ майбутньої ляльки, зазвичай, неповторний.

Ningyo-shi (лялькар) має створити дерев’яний каркас лялькового тіла, а також створити їй голову, руки та стопи, не прикриті квітковим барвистим одягом.

Kiku-shi інколи переводять як «фахівець із ляльок із хризантем», але це мало того, що звучить  кострубато, та ще й не передає  усіх тонкощів дослівного трактування японської назви «той, хто покриває тіло хризантемами». Саме він має створити тіло за допомогою планок із бамбуку, старанно обернених рисовою травою. Після завершення цього процесу (Dogara-maki) починається найвідповідальніший етап створення такої ляльки.

Спершу прискіпливо відбирають потрібні хризантеми. Обов’язковою умовою при цьому є чистота відтінків їх кольору, а також – невеличкі «акуратні» квітки й довгі гнучкі стеблі. Причому квіти не зрізують, а обережно викопують із корінням, докладаючи всіх зусиль, аби їм не зашкодити, потім прискіпливо відчищають їх від землі, зривають непотрібне листя, а корені обертають у спеціально зволожений мох. Цей дуже клопіткий процес теж має власну назву – Nemaki.

Потім кожен кущ (а на одну ляльку йде від 100 до 150 рослин) обережно розміщують в раму-каркас на призначене саме для нього місце. Кожну квітку дбайливо закріплюють відповідно до початкового задуму. У результаті лялька в середині виявляється заповненою корінням і стеблами хризантем, а зверху її вкривають сотні квіток.

Зараз дозволяється використовувати окремі предмети одягу із тканини – зазвичай, шарфи та пояси. Кіку-нінґьо прикрашають ними на завершальному етапі створення, це свідчить по те, що черговий витвір мистецтва готовий і може постати перед очима вибагливої публіки.

Аби зберегти таку ляльку якомога довше, квіти поливають, дбають по них, а ті рослини, що вже відцвіли, замінюють свіжими.

Щоосені протягом багатьох років недалеко від Токіо у місті Ніхонмацу проходять спеціальні виставки кіку-нінґьо. Вибір на користь цього міста свого часу був зроблений не випадково: це – найбільший центр квіткарства в Японії, відомий ще із XVII століття. Саме тут вирощують кілька тисяч сортів хризантем найнеймовірніших відтінків. Те ж стосується і розмірів: тут можна побачити хризантеми від зовсім крихітних до тих, чиї квіти досягають у діаметрі 20 см.

Тож не диво, що виставка кіку-нінґьо є чудовим доповненням до місцевих квіткових ярмарок і з кожним роком приваблю все більше гостей, у тому числі – і туристів. 

Дехто з місцевих вважає, що іноземні туристи не можуть оцінити всю глибину цього мистецтва. Однак хризантемові ляльки справляють чимале враження і на чужоземців. І це – чудово.

Можна дискутувати з приводу того, чи слід підходити до певного виду мистецтва (а кіку-нінґьо свого часу отримало статус національного художньо-прикладного мистецтва) з точки зору його прибутковості. Однак це – одна із причин того, що, попри скорочення кількості майстрів, яким відомі всі особливості створення цих ляльок, кіку-нінґьо продовжує існувати і радувати своїх прихильників.

Королівський ляльковий будинок: життя, застигле в мініатюрі

Те, що лялька  може бути гарним подарунком лише для малої дівчинки, а серед дорослих приваблює лише інфантильних особистостей – то міф. До речі, дуже шкідливий.

Вам же, певно. не спаде на думку звинувачувати в інфантильності королеву Великої Британії?

Так-от, королева Марія у 57 років отримала, за її власними словами, найдосконаліший подарунок з усіх, які коли-небудь існували на світі. А ці щирі слова захвату стосувалися аж ніяк не дорогоцінності чи твору мистецтва, а лялькового будиночку.

Хоч, якщо чесно, то про «будиночок» я дещо… скажімо, применшила: ця іграшка має розмір 2,5 на 1,5 на 1,5 метри. Та й щодо «витвору мистецтва», думаю, теж: подарунок сто створювали протягом 4 років, у цьому процесі були задіяні майже 1500 поставщиків, художників, байстві та розробників. Але результат, як на мене, вартував цих зусиль і справді був гідний королеви.

Ну, якщо зовсім чесно, то родичі королеви вирішили одним пострілом вбити двох зайців: зробити приємне Марії, яка захоплювалась мініатюрами, а також – привернути увагу до народ Альбіону благодійності. Саме під таким гаслом будинок був презентований публіці під час Британської Імперської Виставки у 1924 році, а через рік його перемістили до Віндзорського палацу, де він перебуває і до сьогодні.

Не знаю щодо благочинності, хоч витратити гроші за споглядання такого дива можна і без додаткового стимулу, що їх використають на якусь благородну справу, але королева була у захваті.

Тож сер Едвін Лютьєнс – відомий архітектор, під чиїм керівництвом створювався будинок на 40 кімнат у масштабі 1:12, був цілком задоволений результатом виконаної ним місії. Отримавши незвичайне замовлення, спершу він був вражений, але підійшов до справи не лише з усією властивою йому відповідальністю, але й відчуваючи справжнісіньке задоволення від цієї «гри». Принаймні, в одному зі своїх листів він закликав колег, які теж взяли участь у проекті: «Давайте працювати і творити на віки, створити те, що дозволить прийдешнім поколінням побачити, як саме жили королі та королеви у ХХ столітті та які чудові майстри, художники й автори оточували їх». Чи свідчить така заява про скромність митця,  судити не берусь. Але цей заклик знайшов відгук у його колег, які, як і сер Едвін, виклалися більш ніж на 100%.

Крім згаданих 40 кімнат у будиночку знайшлося місце для двох ліфтів, кухонної плити, яку можна по-справжньому затопити вугіллям (звісно, якщо знайдеться якийсь варвар, який наважить розвести вогонь у музейному об’єкті, застрахованому на солідну суму), електричного освітлення, гарячого і холодного водогону, мініатюрного пилососу… Що зовні, що із середини будиночок відтворює великий маєток у класичному британському стилі – таким, яким він міг бути у 20-ті рр. минулого століття.

У Ляльковому будинку Королеви Марії (повна назва подарунку) знаходиться справді унікальна колекція живопису та графіки. Мініатюрні за розмірами полотна створили, зокрема, сер Вільям Орпн, сер Альфред Маннінг, сер Вільям Ніколсон й Амброуз Мсевой. Останній, до речі, створив парадні портрети, що прикрасили столову кімнату Лялькового  будинку – він зробив копії відомих портретів королеви Вікторії й принца Альберта, які створив Франц Ксавьє Вінтерхальтер у 1846 році.

У столовій стоїть довгий стіл, який у розкладеному вигляді досягає 50 см (20 дюймів) і розрахований аж на 14 мініатюрних персон, які б могли мешкати в такому будинку.

Звісно, такий маєток не міг обійтися без великої, дбайливо добраної бібліотеки. До речі, там зберігається справжнісінький скарб, принаймні, для любителів детективів: сер Артур Конан Дойль власноруч вписав в одну крихітну книгу спеціально створене ним для цього випадку оповідання аж на 500 слів.

Та що там бібліотека й вітальня! Найбільша кімната будиночку – тронна зала, де справді стоїть трон і велике піаніно, стіни ж оббиті шовковим покриттям, зітканим у неймовірному масштабі 120 ниток на 1 квадратний дюйм (2,5 см у квадраті, як усі добре пам’ятають). 

Ну й гараж, куди без нього? Там зберігаються копії шести реальних машин, у тому числі знаменитий ролс-ройс Сілвер Гоуст (Срібний Привид). Також тут були розбиті  іграшкові сади, сплановані Гертрудою Джекіл із металевими квітками і навіть… із мініатюрними равликами. Це, певно, аби гіпотетичному мініатюрному садівникові життя не здавалось суцільним медом.

Ну й, єдине, що кардинально відрізняє цей будинок від справжнього маєтку, крім розміру, це шарніри у стінах, які дозволяють підіймати їх, аби краще роздивитися певну частину інтер’єру.

Дехто із відвідувачів Вінздрорського палацу скаржиться на аж занадто реалістичне відтворення  людського житла, мовляв, мурахи по спині, ніби зазирнув у світ ліліпутів, більшість – замирають у захопленні при першому ж погляді на цей експонат. Найменше  тих, хто залишаються байдужими.

Більше фотографій можна знайти за адресою:

http://46.236.36.161/queenmarysdollshouse/home.html

Там багато чудового.

Лялька зі Стародавнього Риму vs сучасна реконструкція

Ця лялька могла б стати відомою значно раніше, адже археологи відшукали давньоримське поховання юної Креперейї Трифени ще у 1889 році. Здивувались, наскільки гарно збереглася лялька, яка розділила зі своєю господаркою і її недовгий вік, і століття смерті… І забули про цяцьку. 

Залишається сподіватися, що іншим знахідкам із того поховання пощастило більше, бо нещасна лялька майже століття, всіма забута, пролежала в запасниках одного не надто відомого італійського музею. І лише із 80-х рр ХХ століття її можна побачити в Міському зібранні старожитностей у Римі.

Хтозна, чим була викликана така зневага, адже це – одна із найдавніших ляльок, які цілком, а не фрагментарно збереглися до нашого часу. Та що там збереглися! У ляльки був власний посаг, якому б  могли позаздрити модниці у Давньому Римі. У невеличкій спеціальній скринці до поховання поклали лялькові шати, її дорогоцінності, гребінці та дзеркальця.

Більше того, невідомий давньоримський майстер, який дбайливо змайстрував цю красуню, був справжнім митцем: він не лише дбайливо, до найменших деталей проробив риси обличчя та зачіску – саме так вкладали волосся заміжні римські жінки у той період. Він ще й зробив руки та ноги ляльки шарнірними. Що й казати, розкіш не лише на ті, не так розбещені всякими високотехнічніми забавками, часи.

Щоправда, це не була іграшка у виключно тому сенсі, який вкладають у це слово сьогодні: тоді лялькам надавали неабиякого ритуального значення. Такі ляльки дарували  малим дівчаткам під час урочистостей, присвячених богу Сатурну і, в якості оберегу. Іграшки мали супроводжувати своїх малих господарок до того часу, поки ті ставали юними нареченими: під час весільного обряду таку ляльку клали на вівтар богині Венери, благаючи її бути милосердною до молодої дружини. Якщо ж оберіг «не спрацьовував» і дівчинка. На жаль, не доживала до весілля, то її ляльку ховали разом із нею.

Учені, виходячи із того. що Креперейя – при всій своїй красі, ім’я незвичне для римського вуха і, швидше за все, східне за походженням, роблять припущення, що батьки дівчинки були не римськими громадянами, а вільноотпущеними. Але не просто рабами, яким дарували волю, а заможними людьми. На жаль, якими чином вони розбагатіли, тепер не сказати. Однак, не викликає сумніву те, що Креперейя була їх улюбленицею: вони не шкодували гроші ні на дорогоцінності для своєї дівчинки, ні на прикраси для її ляльки.

На жаль, доля виявилась немилосердною для сім’ї дівчини: її вже обручили, у похованні навіть збереглася каблучка з іменем жениха – Філета. Однак до весілля справа не дійшла, тож поховали дівча із лялькою в руці та в миртовому вінку – символу дівочості.

Історія справді сумна, хоч, певно, романтично налаштовані слухачі зазначили б, що є у ній щось, що викликає розчулення: лялька, яка не залишає свою господарку навіть у потойбічні.

Але от ще один епізод, пов'язаний із цією лялькою, хоч аж ніяк не відноситься до трагедії в одній давньоримській сім’ї, завдає мені щирого смутку. Історичний музей в Осло попрохавши дозволу в Риму на відтворення древньої ляльки, виставив те, що його співробітники назвали реконструкцією самої ляльки та її одягу. 

Щодо одягу нічого сказати не можу. Цілком можливо, що він – цілком історично достовірний. Щодо зміни кольору ляльки – вони пояснили, що відпочатку  іграшка цілком могла бути білою: заможні римлянки, а саме таку зображала іграшка, намагалися зайвий раз не потрапляти на сонце, аби залишатися білошкірими. Добре, звучить цілком правдиво.

Але називати зліпок (а як інакше пояснити «ефект рукавичок» замість добре пророблених пальців справжньою ляльки?) реконструкцією? Та ще й скріплювати її деталі болтами?... Звісно, кожен має право на власне бачення давніх іграшок та їх відтворення за допомогою сучасних матеріалів. Єдине, що маю сказати: автентична іграшка, та, що зберігається у Римі, з усіма сколами й тріщинами, на мій смак, виглядає більш привабливою, ніж її сучасна копія.