Картина, порцеляна, шоколад та... ляльки

Історія саме цієї ляльки справді гарна. Настільки, що варта того, аби розпочати її із самісінького початку. Хоча спершу треба визначитися, що вважати тим самим «початком»: відому картину або шоколад?

Певно, таки шоколад. Звісно, не той, що зараз можна купити у плитках у найближчій крамниці, а напій, який у XVIII столітті дуже смакував коронованим особам усієї Європи, а за ними –  усім придворним, та й багаті міщани не залишилися осторонь шоколадної моди. Хоча я маю чималі сумніви, що ми з вами оцінили б напій, від якого тоді фанатіли заможні європейці, на найвищий бал: смаки з тих часів таки помітно змінилися.

А якщо шоколад був улюбленою стравою королів та королев, то й звання придворної шоколадниці – особи, що мала готувати цей вишуканий напій та з усіма церемонія приносити зранку вінценосній особі, було доста почесним.

Саме така особа зображена на чудовій картині Жана Етьєна Ліотар «La belle chocoladiere» («Вродлива шоколадниця»). Виконана у доста рідкісній техніці – пастеллю на пергаменті, – картина справила неабияке враження на сучасників, а зараз її вважають шедевром Дрезденської картинної галереї.

Хто ж зображений на ній? Остаточної версії немає. Але навзамін маємо купу легенд. Найвідоміша із них запевняє, що на малюнку – портрет Анни Бальтауф (Anna Baltauf) – доньки збіднілого благородного лицаря, пристроєного далеким родичем покоївкою до двору австрійської імператриці Марії Терезії. Молодий принц Дитріхштейн звернув увагу на юну красуню та закохався у неї. А потім – і тут оповідь стає схожою на казку – офіційно одружився з бідною, але вродливою і чесною дівчиною. Родичі, а разом з ними  – і весь королівський двір, були глибоко шоковані таким нечувано нахабним вчинком. (А оце-от якраз схоже на правду).

І саме в якості весільного подарунку принц замовив пану Ліотару, який на той час знаходився на підробітку у Вені, малюючи високоповажних осіб, картину, на якій кохана мала бути зображена в одязі, в якому він вперше її побачив. Романтика, що й казати. Особливо якщо принц мав намір повісити цей портрет у сімейній галереї, почув із зображеннями пишно вбраних пращурів.

А от далі доста струнка, як на легенду, версія, несподівано починає розгалужуватись. Одні твердять, що у день свого весілля наречена принца звеліла гукнути до своєї кімнати інших королівських шоколадниць і простягла їм руку зі словами: «Тепер я – принцеса, тож можете поцілувати мені руку». Без коментарів, добре?

Інші стверджують, що ця фраза пролувала з вуст Анни відразу після завершення церемонії вінчання й адресувалась її новоспеченому чоловікові. Ті самі «інші» не забувають додавати, що така репліка справила неабияке враження на присутніх на скандальному заході набундючених аристократів (та те, певно, й була розрахована). І навіть змусила декого з них замислитися: чи й справді молодій принцевій жінці аж ніяк не можна пробачити її низьке походження?

Є ще одна версія: Анна не розмінювалась на гучні репліки, однак тишком-нишком, за допомогою матінки, що усяко підтримувала доньку, змогла завабити наївного принца, сплівши інтригу, якій би позаздрили куди більш досвідчені придворні.

Але це ще – не вся історія. Існують такі скептики, що насмілюються твердити, що на портреті аж ніяк не Анна Бальтауф, та ще й не установлено достовірно, чи була вона у дійсності шоколадницею чи, скажімо, відповідала за стрічки та інші дрібниці королівського гардеробу. А Ліотар не отримував жодного замовлення від закоханого чи то звабленого принца, а просто зобразив на пергаменті гарненьку дівчині із чашкою шоколаду на таці.

Єдине, із чим не сперечаються поборники будь-якої із цих версій, – це те, що картина справді дуже гарна. Ще й виписана так детально, що нема місця сумнівам: на таці стоїть чашка з блюдцем, зроблені на першій у Європі фабриці порцеляни, що знаходилася у славному саксонському місті Мейсене.

Хтозна, чи було в художника на думці зробити тій фабриці рекламу. Але господарі фабрики, щоправда, більш ніж через півстоліття – у 1843 році, зробили відповідний широкий жест. Серед інших порцелянових статуеток, що користувались на той час величезною популярністю, вони стали випускати копії красуні «Шоколадниці». Треба сказати, що порцелянові шоколадниці дуже подобалися публіці, хоч саме захоплення гарячим шоколадом на той час трохи пішло на спад.

Та це ще не все: на початку минулого століття, у 1900-1920-х рр., у Баварії і в Тюрингу випускали ляльок-половинок (Half Dolls). Їх ще називали «чайними ляльками». Справа в тому, що господині, купивши чи отримавши такі лялечки у подарунок, шили їм плаття чи спідниці на власний смак, а потім використовували їх як грілки для чайників чи як прикраси пудрениць і подушечок для голок. Чи треба окремо зазначати, що серед таких ляльок було чимало варіантів вже добре нам відомої Шоколадниці?

Але моє серце належить угорській Шоколадниці. Вона стоїть в Будапешті на площі Вьорьошмарти (Vörösmarthy) біля справді легендарної цукерні Дому «Гурме Самош»  (SZAMOS GOURMET PALACE). Вважається, що кращі солодощі – не лише у світі, а й у всьому Будапешті, –  можна придбати саме тут, в будинку, де містяться кав’ярня, магазин шоколаду і знаменита школа шоколатьє.

І от, біля входу гостей привітно зустрічає панянка з тацею, на якій стоїть чашка з незмінним шоколадом. На створення солодкої копії картини Ліотара пішло 70 кілограм марципанів та 800 годин роботи. Не певна, що, аби зараз знайшовся такий варвар, який би вирішив скуштувати «скульптуру» на смак,  марципанова шоколадниця виявилась їстівною: скільки часу минуло з її створення. Та й площа сучасного міста – не краще місце. Аби зберігати солодощі без обгортки. Але яка ж вона красуня!

Хтозна, якби Ліотар якимось дивом, скажімо, за допомогою машини часу, першою побачив саме цю ляльку, а не свою модель, чи не схопився б він за пензлі, аби все одно створити свою чудову картину.

Ляльковий Усесвіт у забутому селищі

Трохи більше 10 років тому японське селище Нагору нічим особливим не відрізнялось від багатьох інших селищ острова Сікоку - «найменшого за площею та за населенням серед чотирьох найбільших остовів Японії», якщо вірити Вікіпендії, яка знає все. Залишимо на совісті автора цього тексту настільки бездоганно-логічну конструкцію, бо, врешті, для цієї розповіді не так уже й важливо, що цей острів – четвертий за розміром серед розсипу відносно невеликих шматків суші, на якому міститься Японія. Головне, що Нагору – із тих селищ, що невпинно, але невблаганно згасає: молодь виїздить на заробітки до Осаку чи Токіо, старих стає все менше…

Зараз серед його мешканців ледь набереться кілька десятків людей. Та – кількох сотень великих саморобних ляльок. Що й казати, кількісна перевага – на боці останніх, але їхня «мати», 64-річна Аяно Цукімі (Ayano Tsukimi) аж ніяк не збирається зупинятися на досягнутому.

Сама вона свого часу теж подалася у широкий світ зі свого рідного селища. А от 11 років тому повернулася додому і весь свій вільний час присвятила незвичному хобі: створенню великих, у людський зріст, саморобних ляльок, які б скидалися на тих її односельців, що вже більше ніколи не пройдуться вулицями Нагору, не стануть обробляти свої зарослі бур’янами поля, не зайдуть до приміщення селищної школи, не…  

На сьогодні Аяно Цукімі зшила більше 350 ляльок і аж ніяк не збирається зупинятися на досягнутому. Щоправда, тут слід враховувати, що ляльковий вік у складних кліматичних умовах Сікоку – під палючим сонцем, колючим вітром, напоєним солоним запахом не такого вже й далекого моря, різки дощем – зовсім коротким, не більше трьох років. Тож невтомна майстриня шиє їх знову і знову.

За згадками самої Аяно Цукімі все почалося майже випадково: птахи виклювали насіння, посіяне нею в садку. Тому вона спорудила опудало із соломи, ганчірок і старої одежі, надавши йому схожості зі своїм батьком. Тоді й виникла ідея «відтворити» в ляльках геть усіх, хто колись жив у селищі.

Жінка, зокрема, сподівається, що її хобі допоможе рідному селищу н зникнути остаточно: вона певна, що ті, хто їхатимуть повз селище, зацікавляться незвичними ляльками, що «працюють у полі» чи «терпляче очікують автобус на зупинці», тож зупинятимуться при в’їзді в долину, аби сфотографувати її творіння.

Що цікаво, незвичайна ідея не залишилася фантазією старої самотньої жінки, а була блискуче втілена у життя: їй пощастило привернути увагу до своєї батьківщини. Так, минулого року влада Японії включила селище Нагору до офіційних туристичних маршрутів. Режисер із Берліну Фріц Шуман (Fritz Schumann), заворожений цією історією, створив цікавезний документальний фільм «Долина ляльок» («The Valley Of Dolls»).

Та попри те, що воно здобуло певне ім’я, Нагору залишається крихітним селищем, де ляльок значно більше ніж людей. І де Аяно Цукімі вперто, день у день, продовжує створювати все нових його мешканців, незважаючи ні на протидію стихій, ні на старість. Без думок про те, аби дати собі хоч короткий перепочинок чи що буде з її «дітьми», коли вона вже не зможе шити з якихось причин.

Хоча… є у згаданому фільмі один момент. Там вона, посеред мовчазних лялькових фігур, майструючи обличчя чергової ляльки, мимохідь зауважує, що всі люди – смертні. А потім обводить поглядом свої створіння,  які не зможуть існувати без її постійної підтримки і усміхається: «Я, певно, буду жити вічно».

До речі, ось тут

 http://fotki.yandex.ru/users/andruchenco/album/426852

у відкритому доступі чимало фотографій, присвячених цій історії. Всі, хто захочуть, можуть завітати туди і роздивитись ляльок більш детально. Певно, автор цікавих фото, якщо уже не обмежив до них доступ, буде не проти того, аби інші змогли ними помилуватись.

Іграшка, зайва у політкоректному світі

 Що й казати, коректність – то чудова якість, яка, зазвичай, робить життя більш легким. Якщо не для вас самих, то для оточуючих - точно.

Політкоректність… Ну, коли йдеться по щось семантично пов’язане з «політикою», то навряд чи варто чекати полегкості. Особливо, якщо ставитися до цього із фанатизмом.

Але люди, ускладнюючи собі життя через власну цивілізованість, ніколи не забувають завдати неприємностей тим, хто поруч. От хоча б і лялькам.

Дозвольте познайомити: Голлівог (англ. Golliwog, Golli doll) – улюбленець американських, англійських й австралійських дітлахів наприкінці ХІХ та в першій половині  ХХ століття. Зараз важко повірити, що м’яка іграшка – темношкіра фігурка з широкою посмішкою, величезними – куди там сучасному аніме! – білими очима й густою шапкою кучерів – була улюбленицею кількох поколінь дітей. А свого часу за популярністю вона майже не поступалася знаменитим плюшевим ведмежатам.

Але 60-ті роки минулого століття – час, на який припав пік боротьба за рівність між усіма расами, вбачання у рисах цього симпатяги карикатури на цілу расу, яка нічим не поступається бундючній білій, завбачливість виробників, які аж ніяк не хотіли бути звинуваченими у відсутності політ коректності… Здається, австралійські діти ще граються голлівогами, що викликає певне занепокоєння прогресивної громадськості, а от в Америці їх можна зустріти хіба що в колекціях фанатичних збирачів іграшок чи забутими на горищах.

Що ж до Англії, то там свого часу ця лялька стала причиною майже політичного скандалу. Кілька років тому кореспондент ВВС Керол Тетчер – так-так, донька тої самої Залізної Леді – у напівофіційній бесіді порівняла зовнішність гравця австралійського тенісного чемпіонату із цією лялькою. У результаті справа дійшла до начальства і її тимчасово навіть відсторонили від роботи, вимагаючи публічного каяття у неполіткоректності. Хоча сама Керол твердо дотримувалась позиції, що сказала це без бажання когось принизити, мовляв, зірвалося з язика, бо у дитинстві це була її улюблена іграшка.

Що цікаво, існує версія, ніби й своїм виникненням голлівог теж зобов’язаний політиці. Нібито у позаминулому столітті в Єгипті місцеві мешканці, що працювали на потреби армії Великої Британії мали носити на руці нашивку«W.O.G.S.» («Working On Government Service» - «Ті, що працюють на державній службі»). Ну, ставлення до них місцевих описувати потреби немає. Та й самі британці не надто ласкаво називали таких працівників «г’юльс»  (привиди).

Діти ж є єгиптян, аби заробити зайвий пенс, або чим вже там розплачувалися представники великої імперії із місцевим населенням, робили копійчані ляльки із темних ганчірок. Оцих-от хеймейдівських страховиськ і купували у якості сувенірів британці. Аби було що дарувати любим родичам у відпустках, змушую тітоньок та кузин вигадувати, куди приткнути екзотичний сувенір, аби не надто кидався у вічі витончених знайомих. Ляльок покупці теж ласкаво називали «г’юльвогами», а потім – і голлівогами.

Існує осучаснена версія, яка стверджує, що з назвою ляльки не все так однозначно. Мовляв, коли британці називали єгипетських помічників «Вогс» (WOGS), то у відповідь поза очі чули те саме «г’юльс» – через надто бліду, як на місцевих, шкіру. А от назва голлівогів – то свідчення почуття гумору тодішніх будівників «імперії».

Не буду витрачати час, аби розбиратися, яка з цих версій більш правдоподібна, бо мені подобається геть інша, де нема політики, але є місце дитячим книгам і музиці.

Свого часу в англомовному світі користувалися неабиякою популярністю книжки Флоренс Кейт Аптон, де однією із головних дійових осіб незмінно виступала чорношкіра лялька – Голлівог. Як повідомляла сама письменниця, саме таку іграшку вона найбільше любила у дитинстві, тож і була переконана, що малі читачі не менше полюблять цього веселого і щирого героя. 

Сама ж іграшка виникла як частина маркетингової політики: вона мала зображати учасника популярної свого часу  музичної вистави «MINSTREL SHOW», білошкірі учасники якої густо фарбували обличчя чорною фарбою, залишаючи білі кола навколо очей та рота, а чорношкірі музики, відповідно, обводили очі й губи широкою білою облямівкою.

До речі, по популярність цього слова свідчить вже те, що довгий час у британському флоті цигарки «Галуаз» за чорний колір без жодної політ коректності називали «голлівогами». Також у першій половині ХХ століття у цукернях можна було придати печиво й пряники із такою назвою.

Та що там цигарки і кондитерські вироби, які не можуть за себе постояти! Учасники американського рок-гурту «Creedence Clearwater Revival» досить довго доброю волею носили це ім’я, поки не вирішили змінити свою музику та свою назву, розпочавши нове життя. Агнета із знаменитого гурту «ABBA» склала пісню із такою назвою. А якщо раптом хтось із читачів запрагне прослухати сюїту «Дитячий куток» Клода Дебюссі, хай має на увазі: у шостій частині композитор вивів тему усе того ж «голлівога».

Здавалося б, блискуча «кар’єра» для будь-якої іграшки. Але чим вище підійматися – тим болісніше доведеться падати. Це прислів’я інколи справедливе і для іграшкового світу. Після того, як його обрали своєрідним символом расової дискримінації, про голлівога швидко забули.

Ляльки, що вартують любові майбутньої королеви

Багато-багато років тому дві малі принцеси отримали в подарунок від дітей сусідньої країни справді казкові іграшки. Настільки незвичайні, що вражені були не лише вони, але й їхні батьки. А потім – і численні читачі журналів у багато країнах, адже щасливо усміхнених маленьких красунь із чудовим ляльками в руках відзняли найкращі фотографи їхньої країни.

Ця фраза могла б стати зачином для цілком пристойної казки, однак ця історія трапилася насправді. Тільки вона не виглядала при цьому аж так казково. Отже. почнемо ще раз, озброївшись цифрами і фактами.

У 1938 році королівська родина Великої Британії нанесла візит до цілком дружньої їй Франції, укріплювати дипломатичні відносини, які століттями, з більшим чи меншим успіхом, пов’язували ці дві великі держави. На той час у Віндзорській династії підростали дві малі принцеси: Єлизавета Олександра Марія (яка народилася у 1926 році) та її молодшенька сестричка принцеса Маргарет (яка побачила світ у 1930 році).

І от саме під час цього візиту із боку французької сторони пролунали слова, що всі діти Франції хочуть від усього серця зробити подарунок королівським дочкам. Від таких подарунків не відмовляються, та ще й під пильним оком репортерських камер. Навіть коли зрозуміло, що це – справа рук аж ніяк не дітей усієї країни, а дорослих дипломатів. Хоча чому «навіть»? Особливо тоді, «коли зрозуміло».

Отак і потрапили до Великої Британії дві ляльки із фарфоровими личками, що вміли заплющувати та розплющувати очі та згинати руки й ноги. Про всяк випадок, нагадую, що у1938 році таке було до снаги лише найталановитішим лялькам. Та білявку Франс (так-так, у більш звичній для слов’янського вуха транскрипції - Франція) й брюнетку Маріанну (символ цієї країни) виготовили у всесвітньовідомій паризькій фірмі «Jumeau» - а їхнім майстрам і не такі дива були до снаги. 

Крім того, французи не могли передати до королівського двору символи своєї країни, не подбавши про їхній посаг, гідний справжнісіньких принцес. До ляльок додавалось майже дві сотні платтів й аксесуарів – рукавичок, капелюшків й дорогоцінностей, мали вони й власну машину. До речі, над створенням міні-шедеврів працювали найвідоміші французькі кутюр’є: прикраси виготовили у фірмі «Картье», рукавички – у «Hermès», платтями Франс й Маріанну забезпечили «Madeleine Vionnet», «Jean Patou», «Marcel Rochas», а автомобілем – фірма «Citroen».

Зрозуміло, що такі іграшки аж ніяк не призначені для того, аби їх купали, розчісували їх кучері, переодягали по сто разів на день – одним словом, щоб із ними гралися. Це підтверджує і те, що із багатьох лялькових речей, що дбайливо зберігаються у фонді королівських речей, навіть не познімали бирки. Та й, якщо чесно, дванадцятирічна Єлизавета, яка отримувала чудову домашню освіту і часто уже висловлювала думки задорослі як на свій вік, була вже трохи завелика для такого грання.

Тож ці іграшки, варті майбутньої королеви, були призначені саме для парадного показу й споглядання. Зараз вони, у бездоганному стані, дбайливо зберігаються у музеї і цілком зручно почувають себе у вітрині.

Як на мене, із такими подробицями казка виходить не надто веселою. Хоч ляльки у ролі дипломатів – то не найгірша доля для іграшок.

Крім того, варто глянути на стиль 88-річної Єлизавети ІІ і виникає підозра: а чи не доклав руку до формування її бездоганного, хоч інколи й трохи екстравагантного смаку, той далекий дарунок із Франції?

Але які ж одяганки:

Ось тут можна як слід розглянути ляльок, їх посаг і навіть - лялькоий автомобіль:

http://www.royalcollection.org.uk/collection/93160/france

Невеличке пояснення

Колись, у ті щасливі часи, коли дерева були великими, я була щиро переконана, що ляльки, та й загалом усі іграшки, створені виключно для того, аби ними гратися. Чи хоч розглядати їх у вітрині крамниці, переконуючи себе в тому, що от-от - як не на День народження, так на Новий рік, - отримаєш саме цю, вимріяну, іграшкову красуню у подарунок. Такі собі перші навички позитивного програмування, що діяли не завжди, але настрій підіймали гарантовано.
Ну, в особливо складних випадках, десь у гостях, чужі іграшки та цяцьки, аби дорослі могли поставити їх на поличку і милуватися. Звісно, тоді це видавалося справжнісіньким марнотратством цінного ресурсу, але хоч думки про те, що такими дорогими цяцьками милуватися мало: із них ще ж треба вчасно і дуже обережно з них порох стирати, - настрій якось не псували. Хай через той порох і непосидючих дітлахів любих гостей господарі тих іграшок клопочуться. А на мене вдома чекали нормальні іграшки, якими ніхт гратися не заборонить, от!
Дерева з того часу навряд чи, всупереч прописній істині, примудрилися стати меншими: так, я росла, але хто заважам їм рости також? А фора від початку в них була чималенька. Ляльки раптом виявилися не найкращим об'єктом для позитивного мислення: скільки не уявляй себе володаркою навіть цілої іграшкової крамниці, настрій чомусь не поспішає підскочити до мксимальної  позначки "Вічне щастя". Крім усього іншого, це ж скільки пороху довелося б струшувати щодня! :)
 Зате іграшки стали джерелом цікавезних фактів, дозволивши інколи по-новому глянути на деякі епізоди  історію. Не даремно ж ляльки, та й не тільки вони, супроводжували людство віками. І при цьому аж ніяк не скаржилися на незручності, не засуджуали гсподарів і не вимагали якхось привілеїв.
Звісно, персональна моя вдячність за таке благородне поводження їм до шмиги. Однак розповіді про іграшки та ігри, часто незаслужено забуті або просто маловідомі можуть бути цікавими, принаймні, для мене самої.
Аби самій не заплутатись у записах, декларую тверді наміри ставити мітки, вказуючи країну, століття, ну й, за потреби, якісь пояснення.