Королівський ляльковий будинок: життя, застигле в мініатюрі

Те, що лялька  може бути гарним подарунком лише для малої дівчинки, а серед дорослих приваблює лише інфантильних особистостей – то міф. До речі, дуже шкідливий.

Вам же, певно. не спаде на думку звинувачувати в інфантильності королеву Великої Британії?

Так-от, королева Марія у 57 років отримала, за її власними словами, найдосконаліший подарунок з усіх, які коли-небудь існували на світі. А ці щирі слова захвату стосувалися аж ніяк не дорогоцінності чи твору мистецтва, а лялькового будиночку.

Хоч, якщо чесно, то про «будиночок» я дещо… скажімо, применшила: ця іграшка має розмір 2,5 на 1,5 на 1,5 метри. Та й щодо «витвору мистецтва», думаю, теж: подарунок сто створювали протягом 4 років, у цьому процесі були задіяні майже 1500 поставщиків, художників, байстві та розробників. Але результат, як на мене, вартував цих зусиль і справді був гідний королеви.

Ну, якщо зовсім чесно, то родичі королеви вирішили одним пострілом вбити двох зайців: зробити приємне Марії, яка захоплювалась мініатюрами, а також – привернути увагу до народ Альбіону благодійності. Саме під таким гаслом будинок був презентований публіці під час Британської Імперської Виставки у 1924 році, а через рік його перемістили до Віндзорського палацу, де він перебуває і до сьогодні.

Не знаю щодо благочинності, хоч витратити гроші за споглядання такого дива можна і без додаткового стимулу, що їх використають на якусь благородну справу, але королева була у захваті.

Тож сер Едвін Лютьєнс – відомий архітектор, під чиїм керівництвом створювався будинок на 40 кімнат у масштабі 1:12, був цілком задоволений результатом виконаної ним місії. Отримавши незвичайне замовлення, спершу він був вражений, але підійшов до справи не лише з усією властивою йому відповідальністю, але й відчуваючи справжнісіньке задоволення від цієї «гри». Принаймні, в одному зі своїх листів він закликав колег, які теж взяли участь у проекті: «Давайте працювати і творити на віки, створити те, що дозволить прийдешнім поколінням побачити, як саме жили королі та королеви у ХХ столітті та які чудові майстри, художники й автори оточували їх». Чи свідчить така заява про скромність митця,  судити не берусь. Але цей заклик знайшов відгук у його колег, які, як і сер Едвін, виклалися більш ніж на 100%.

Крім згаданих 40 кімнат у будиночку знайшлося місце для двох ліфтів, кухонної плити, яку можна по-справжньому затопити вугіллям (звісно, якщо знайдеться якийсь варвар, який наважить розвести вогонь у музейному об’єкті, застрахованому на солідну суму), електричного освітлення, гарячого і холодного водогону, мініатюрного пилососу… Що зовні, що із середини будиночок відтворює великий маєток у класичному британському стилі – таким, яким він міг бути у 20-ті рр. минулого століття.

У Ляльковому будинку Королеви Марії (повна назва подарунку) знаходиться справді унікальна колекція живопису та графіки. Мініатюрні за розмірами полотна створили, зокрема, сер Вільям Орпн, сер Альфред Маннінг, сер Вільям Ніколсон й Амброуз Мсевой. Останній, до речі, створив парадні портрети, що прикрасили столову кімнату Лялькового  будинку – він зробив копії відомих портретів королеви Вікторії й принца Альберта, які створив Франц Ксавьє Вінтерхальтер у 1846 році.

У столовій стоїть довгий стіл, який у розкладеному вигляді досягає 50 см (20 дюймів) і розрахований аж на 14 мініатюрних персон, які б могли мешкати в такому будинку.

Звісно, такий маєток не міг обійтися без великої, дбайливо добраної бібліотеки. До речі, там зберігається справжнісінький скарб, принаймні, для любителів детективів: сер Артур Конан Дойль власноруч вписав в одну крихітну книгу спеціально створене ним для цього випадку оповідання аж на 500 слів.

Та що там бібліотека й вітальня! Найбільша кімната будиночку – тронна зала, де справді стоїть трон і велике піаніно, стіни ж оббиті шовковим покриттям, зітканим у неймовірному масштабі 120 ниток на 1 квадратний дюйм (2,5 см у квадраті, як усі добре пам’ятають). 

Ну й гараж, куди без нього? Там зберігаються копії шести реальних машин, у тому числі знаменитий ролс-ройс Сілвер Гоуст (Срібний Привид). Також тут були розбиті  іграшкові сади, сплановані Гертрудою Джекіл із металевими квітками і навіть… із мініатюрними равликами. Це, певно, аби гіпотетичному мініатюрному садівникові життя не здавалось суцільним медом.

Ну й, єдине, що кардинально відрізняє цей будинок від справжнього маєтку, крім розміру, це шарніри у стінах, які дозволяють підіймати їх, аби краще роздивитися певну частину інтер’єру.

Дехто із відвідувачів Вінздрорського палацу скаржиться на аж занадто реалістичне відтворення  людського житла, мовляв, мурахи по спині, ніби зазирнув у світ ліліпутів, більшість – замирають у захопленні при першому ж погляді на цей експонат. Найменше  тих, хто залишаються байдужими.

Більше фотографій можна знайти за адресою:

http://46.236.36.161/queenmarysdollshouse/home.html

Там багато чудового.

Лялька зі Стародавнього Риму vs сучасна реконструкція

Ця лялька могла б стати відомою значно раніше, адже археологи відшукали давньоримське поховання юної Креперейї Трифени ще у 1889 році. Здивувались, наскільки гарно збереглася лялька, яка розділила зі своєю господаркою і її недовгий вік, і століття смерті… І забули про цяцьку. 

Залишається сподіватися, що іншим знахідкам із того поховання пощастило більше, бо нещасна лялька майже століття, всіма забута, пролежала в запасниках одного не надто відомого італійського музею. І лише із 80-х рр ХХ століття її можна побачити в Міському зібранні старожитностей у Римі.

Хтозна, чим була викликана така зневага, адже це – одна із найдавніших ляльок, які цілком, а не фрагментарно збереглися до нашого часу. Та що там збереглися! У ляльки був власний посаг, якому б  могли позаздрити модниці у Давньому Римі. У невеличкій спеціальній скринці до поховання поклали лялькові шати, її дорогоцінності, гребінці та дзеркальця.

Більше того, невідомий давньоримський майстер, який дбайливо змайстрував цю красуню, був справжнім митцем: він не лише дбайливо, до найменших деталей проробив риси обличчя та зачіску – саме так вкладали волосся заміжні римські жінки у той період. Він ще й зробив руки та ноги ляльки шарнірними. Що й казати, розкіш не лише на ті, не так розбещені всякими високотехнічніми забавками, часи.

Щоправда, це не була іграшка у виключно тому сенсі, який вкладають у це слово сьогодні: тоді лялькам надавали неабиякого ритуального значення. Такі ляльки дарували  малим дівчаткам під час урочистостей, присвячених богу Сатурну і, в якості оберегу. Іграшки мали супроводжувати своїх малих господарок до того часу, поки ті ставали юними нареченими: під час весільного обряду таку ляльку клали на вівтар богині Венери, благаючи її бути милосердною до молодої дружини. Якщо ж оберіг «не спрацьовував» і дівчинка. На жаль, не доживала до весілля, то її ляльку ховали разом із нею.

Учені, виходячи із того. що Креперейя – при всій своїй красі, ім’я незвичне для римського вуха і, швидше за все, східне за походженням, роблять припущення, що батьки дівчинки були не римськими громадянами, а вільноотпущеними. Але не просто рабами, яким дарували волю, а заможними людьми. На жаль, якими чином вони розбагатіли, тепер не сказати. Однак, не викликає сумніву те, що Креперейя була їх улюбленицею: вони не шкодували гроші ні на дорогоцінності для своєї дівчинки, ні на прикраси для її ляльки.

На жаль, доля виявилась немилосердною для сім’ї дівчини: її вже обручили, у похованні навіть збереглася каблучка з іменем жениха – Філета. Однак до весілля справа не дійшла, тож поховали дівча із лялькою в руці та в миртовому вінку – символу дівочості.

Історія справді сумна, хоч, певно, романтично налаштовані слухачі зазначили б, що є у ній щось, що викликає розчулення: лялька, яка не залишає свою господарку навіть у потойбічні.

Але от ще один епізод, пов'язаний із цією лялькою, хоч аж ніяк не відноситься до трагедії в одній давньоримській сім’ї, завдає мені щирого смутку. Історичний музей в Осло попрохавши дозволу в Риму на відтворення древньої ляльки, виставив те, що його співробітники назвали реконструкцією самої ляльки та її одягу. 

Щодо одягу нічого сказати не можу. Цілком можливо, що він – цілком історично достовірний. Щодо зміни кольору ляльки – вони пояснили, що відпочатку  іграшка цілком могла бути білою: заможні римлянки, а саме таку зображала іграшка, намагалися зайвий раз не потрапляти на сонце, аби залишатися білошкірими. Добре, звучить цілком правдиво.

Але називати зліпок (а як інакше пояснити «ефект рукавичок» замість добре пророблених пальців справжньою ляльки?) реконструкцією? Та ще й скріплювати її деталі болтами?... Звісно, кожен має право на власне бачення давніх іграшок та їх відтворення за допомогою сучасних матеріалів. Єдине, що маю сказати: автентична іграшка, та, що зберігається у Римі, з усіма сколами й тріщинами, на мій смак, виглядає більш привабливою, ніж її сучасна копія.

Історія "анти-Попелюшки" у паперовик ляльках

Певно, більшість сучасних жінок у дитинстві гралася в паперові ляльки: хто в саморобні, а хто – у покупні, вирізані із кольорових додатків для журналів. Цілком природно, що останні цінувалися більше через яскраві кольори і професійно прописані дрібниці. Однак, за часів мого дитинства, майже у кожному класі молодшої школи можна було відшукати майстриню, яка вихвалялась перед подружками власноручно намальованими й акуратно вирізаними (а це – не менш важливо, коли мова йде про паперові речі) пишними «принесеними платтями» чи, навпаки, вдяганками «у стилі диско». Й інші визнавали її таланти настільки, що випрошували, аби вона й їм намалювала подібну красу.

Певно, дорослі художники, які працювали у журналах, чи їх редактори, дбали про те, аби паперові дитячі іграшки були зодягнені або в дитяче вбрання, або у дорослі, але цілком практичні строї. Можливо, так, на їхню думку, має виховуватись гарний смак? Дівчаткам же хотілося, аби їх паперові ляльки були вбрані якнайвишуканіше.

Схоже, це прагнення – аж ніяк не прояв якоїсь особливості, ну, скажімо, інформаційної насиченості середовища, дитинчат ХХ століття.

Бо паперові ляльки, звісно, із комплектами різноманітного вбрання, були популярні ще у ХVIII сторіччі. Тоді вони, щоправда, позиціонувались як додатки до модних журналів. Мовляв, хай у провінції, до якої ще не дійшли найновіші модні строї, зможуть роздивитись їх з усіма подробиця саме на таких ляльках. Хтозна, може, матінки сімейств роздивлялись їх саме із думками, що от, знову мода змінилась отак, що навряд чи пощастить оперативно вдихнути друге життя у минулорічні плаття, але дівчатка все одно прагли заполучити до рук оті ляльки, аби розігрувати із ними сценки із родинного та світського життя.

Але ХІХ століття, принаймні, в Англії вікторіанської епохи, спробувало внести у призначення паперових ляльок свої корективи. На перший план вийшло не освоєння майбутніми жінками моди дорослого світу – прямого шляху до марнотратства, гордині та інших гріхів, а моральні настанови.

От, скажімо, в колекції славнозвісного британського музею Вікторії та Альберта зберігається унікальний альбом з рукописом роману «Історія міс Вайльдфайр». У жовтні 1832 року Енн Сандерс Вілсон презентувала його своїй молодшій сестричці Мері із належною настановою, мовляв, дарувальниця сподівається на те, що її сестра винесе із читання належний урок. У цій дуже повчальній та високоморальній історії розповідається про життєвий шлях юної особи, що надто полюбляла розкішні строї і надто мало приділяла уваги молитві та, взагалі, духовному самовдосконаленню. 

У результаті такої небездоганної поведінки доля виявилась немилосердною до міс Вайльдфайр: її батько помирає, а юна кокетка залишається сама-самісінька у всьому світі без пенсу за душею. Аби заробити на хліб, вона змушена цілісінький день плести мереживо й із жалем згадувати своє попереднє життя. Але авторка вирішила бути не надто жорстокою до своє героїні: врешті-решт, міс не стала б поводити себе неправильно, аби вчасно отримала належні батьківські настанови. Тож на її шляху з’являється квакер, який зміг пояснити міс Вайльдфайр, що вона обрала шлях гріха, а також – відкрити всі переваги релігії, а потім ще й одружитися із новонаверненою в істину віру. Що ж, на героїню відтепер очікує тихе сімейне життя, порання по господарству, щирі молитви і жодних легковажних капелюшків!

Не знаю, як для юної Мері у ХІХ столітті, а для мене куди цікавішим ніж повчальна історія було те, що її сестра вирішила вдатися до передових на той час навчальних технологій: рукопис навіть не проілюстрований, а до нього просто додані лялькові плаття: як ті, що носила легковажна міс Вайльдфайр у дні розкошів, так і ті, у які вона вбиралась тоді, коли заробляла на життя чесною працею. Така собі історія «анти-Попелюшки», де в ролі хрещеної-феї виступила сама Доля, а в ролі принца – небагатий, але бездоганно чесний чоловік.

А ще, мені сподобалась справді геніальна ідея: не зображати ляльку у спідній білизні в одній- єдиній позі та потім возитися із клапанами, аби плаття не перекошувались, а вставляти лялькову голівку в готові комплекти. 

Не знаю, чи планувалось відслідковувати, щоб дівчинка наряджала ляльку правильно: спершу – у «погані» розкішні плаття, потім – у правильні бідніші. Я – аж ніяк не вікторіанська дівчинка (певно, на превелике щастя), тож вчинила б якраз навпаки.

І все одно, аби кожний повчальний твір, який трапляється нам на життєвому шляху, йшов у комплекті із такими-от ляльками, певна, що вони – такі твори – користувалися б куди більше попитом. А може, хтозна, і приносили більше користі?

Картина, порцеляна, шоколад та... ляльки

Історія саме цієї ляльки справді гарна. Настільки, що варта того, аби розпочати її із самісінького початку. Хоча спершу треба визначитися, що вважати тим самим «початком»: відому картину або шоколад?

Певно, таки шоколад. Звісно, не той, що зараз можна купити у плитках у найближчій крамниці, а напій, який у XVIII столітті дуже смакував коронованим особам усієї Європи, а за ними –  усім придворним, та й багаті міщани не залишилися осторонь шоколадної моди. Хоча я маю чималі сумніви, що ми з вами оцінили б напій, від якого тоді фанатіли заможні європейці, на найвищий бал: смаки з тих часів таки помітно змінилися.

А якщо шоколад був улюбленою стравою королів та королев, то й звання придворної шоколадниці – особи, що мала готувати цей вишуканий напій та з усіма церемонія приносити зранку вінценосній особі, було доста почесним.

Саме така особа зображена на чудовій картині Жана Етьєна Ліотар «La belle chocoladiere» («Вродлива шоколадниця»). Виконана у доста рідкісній техніці – пастеллю на пергаменті, – картина справила неабияке враження на сучасників, а зараз її вважають шедевром Дрезденської картинної галереї.

Хто ж зображений на ній? Остаточної версії немає. Але навзамін маємо купу легенд. Найвідоміша із них запевняє, що на малюнку – портрет Анни Бальтауф (Anna Baltauf) – доньки збіднілого благородного лицаря, пристроєного далеким родичем покоївкою до двору австрійської імператриці Марії Терезії. Молодий принц Дитріхштейн звернув увагу на юну красуню та закохався у неї. А потім – і тут оповідь стає схожою на казку – офіційно одружився з бідною, але вродливою і чесною дівчиною. Родичі, а разом з ними  – і весь королівський двір, були глибоко шоковані таким нечувано нахабним вчинком. (А оце-от якраз схоже на правду).

І саме в якості весільного подарунку принц замовив пану Ліотару, який на той час знаходився на підробітку у Вені, малюючи високоповажних осіб, картину, на якій кохана мала бути зображена в одязі, в якому він вперше її побачив. Романтика, що й казати. Особливо якщо принц мав намір повісити цей портрет у сімейній галереї, почув із зображеннями пишно вбраних пращурів.

А от далі доста струнка, як на легенду, версія, несподівано починає розгалужуватись. Одні твердять, що у день свого весілля наречена принца звеліла гукнути до своєї кімнати інших королівських шоколадниць і простягла їм руку зі словами: «Тепер я – принцеса, тож можете поцілувати мені руку». Без коментарів, добре?

Інші стверджують, що ця фраза пролувала з вуст Анни відразу після завершення церемонії вінчання й адресувалась її новоспеченому чоловікові. Ті самі «інші» не забувають додавати, що така репліка справила неабияке враження на присутніх на скандальному заході набундючених аристократів (та те, певно, й була розрахована). І навіть змусила декого з них замислитися: чи й справді молодій принцевій жінці аж ніяк не можна пробачити її низьке походження?

Є ще одна версія: Анна не розмінювалась на гучні репліки, однак тишком-нишком, за допомогою матінки, що усяко підтримувала доньку, змогла завабити наївного принца, сплівши інтригу, якій би позаздрили куди більш досвідчені придворні.

Але це ще – не вся історія. Існують такі скептики, що насмілюються твердити, що на портреті аж ніяк не Анна Бальтауф, та ще й не установлено достовірно, чи була вона у дійсності шоколадницею чи, скажімо, відповідала за стрічки та інші дрібниці королівського гардеробу. А Ліотар не отримував жодного замовлення від закоханого чи то звабленого принца, а просто зобразив на пергаменті гарненьку дівчині із чашкою шоколаду на таці.

Єдине, із чим не сперечаються поборники будь-якої із цих версій, – це те, що картина справді дуже гарна. Ще й виписана так детально, що нема місця сумнівам: на таці стоїть чашка з блюдцем, зроблені на першій у Європі фабриці порцеляни, що знаходилася у славному саксонському місті Мейсене.

Хтозна, чи було в художника на думці зробити тій фабриці рекламу. Але господарі фабрики, щоправда, більш ніж через півстоліття – у 1843 році, зробили відповідний широкий жест. Серед інших порцелянових статуеток, що користувались на той час величезною популярністю, вони стали випускати копії красуні «Шоколадниці». Треба сказати, що порцелянові шоколадниці дуже подобалися публіці, хоч саме захоплення гарячим шоколадом на той час трохи пішло на спад.

Та це ще не все: на початку минулого століття, у 1900-1920-х рр., у Баварії і в Тюрингу випускали ляльок-половинок (Half Dolls). Їх ще називали «чайними ляльками». Справа в тому, що господині, купивши чи отримавши такі лялечки у подарунок, шили їм плаття чи спідниці на власний смак, а потім використовували їх як грілки для чайників чи як прикраси пудрениць і подушечок для голок. Чи треба окремо зазначати, що серед таких ляльок було чимало варіантів вже добре нам відомої Шоколадниці?

Але моє серце належить угорській Шоколадниці. Вона стоїть в Будапешті на площі Вьорьошмарти (Vörösmarthy) біля справді легендарної цукерні Дому «Гурме Самош»  (SZAMOS GOURMET PALACE). Вважається, що кращі солодощі – не лише у світі, а й у всьому Будапешті, –  можна придбати саме тут, в будинку, де містяться кав’ярня, магазин шоколаду і знаменита школа шоколатьє.

І от, біля входу гостей привітно зустрічає панянка з тацею, на якій стоїть чашка з незмінним шоколадом. На створення солодкої копії картини Ліотара пішло 70 кілограм марципанів та 800 годин роботи. Не певна, що, аби зараз знайшовся такий варвар, який би вирішив скуштувати «скульптуру» на смак,  марципанова шоколадниця виявилась їстівною: скільки часу минуло з її створення. Та й площа сучасного міста – не краще місце. Аби зберігати солодощі без обгортки. Але яка ж вона красуня!

Хтозна, якби Ліотар якимось дивом, скажімо, за допомогою машини часу, першою побачив саме цю ляльку, а не свою модель, чи не схопився б він за пензлі, аби все одно створити свою чудову картину.

Ляльковий Усесвіт у забутому селищі

Трохи більше 10 років тому японське селище Нагору нічим особливим не відрізнялось від багатьох інших селищ острова Сікоку - «найменшого за площею та за населенням серед чотирьох найбільших остовів Японії», якщо вірити Вікіпендії, яка знає все. Залишимо на совісті автора цього тексту настільки бездоганно-логічну конструкцію, бо, врешті, для цієї розповіді не так уже й важливо, що цей острів – четвертий за розміром серед розсипу відносно невеликих шматків суші, на якому міститься Японія. Головне, що Нагору – із тих селищ, що невпинно, але невблаганно згасає: молодь виїздить на заробітки до Осаку чи Токіо, старих стає все менше…

Зараз серед його мешканців ледь набереться кілька десятків людей. Та – кількох сотень великих саморобних ляльок. Що й казати, кількісна перевага – на боці останніх, але їхня «мати», 64-річна Аяно Цукімі (Ayano Tsukimi) аж ніяк не збирається зупинятися на досягнутому.

Сама вона свого часу теж подалася у широкий світ зі свого рідного селища. А от 11 років тому повернулася додому і весь свій вільний час присвятила незвичному хобі: створенню великих, у людський зріст, саморобних ляльок, які б скидалися на тих її односельців, що вже більше ніколи не пройдуться вулицями Нагору, не стануть обробляти свої зарослі бур’янами поля, не зайдуть до приміщення селищної школи, не…  

На сьогодні Аяно Цукімі зшила більше 350 ляльок і аж ніяк не збирається зупинятися на досягнутому. Щоправда, тут слід враховувати, що ляльковий вік у складних кліматичних умовах Сікоку – під палючим сонцем, колючим вітром, напоєним солоним запахом не такого вже й далекого моря, різки дощем – зовсім коротким, не більше трьох років. Тож невтомна майстриня шиє їх знову і знову.

За згадками самої Аяно Цукімі все почалося майже випадково: птахи виклювали насіння, посіяне нею в садку. Тому вона спорудила опудало із соломи, ганчірок і старої одежі, надавши йому схожості зі своїм батьком. Тоді й виникла ідея «відтворити» в ляльках геть усіх, хто колись жив у селищі.

Жінка, зокрема, сподівається, що її хобі допоможе рідному селищу н зникнути остаточно: вона певна, що ті, хто їхатимуть повз селище, зацікавляться незвичними ляльками, що «працюють у полі» чи «терпляче очікують автобус на зупинці», тож зупинятимуться при в’їзді в долину, аби сфотографувати її творіння.

Що цікаво, незвичайна ідея не залишилася фантазією старої самотньої жінки, а була блискуче втілена у життя: їй пощастило привернути увагу до своєї батьківщини. Так, минулого року влада Японії включила селище Нагору до офіційних туристичних маршрутів. Режисер із Берліну Фріц Шуман (Fritz Schumann), заворожений цією історією, створив цікавезний документальний фільм «Долина ляльок» («The Valley Of Dolls»).

Та попри те, що воно здобуло певне ім’я, Нагору залишається крихітним селищем, де ляльок значно більше ніж людей. І де Аяно Цукімі вперто, день у день, продовжує створювати все нових його мешканців, незважаючи ні на протидію стихій, ні на старість. Без думок про те, аби дати собі хоч короткий перепочинок чи що буде з її «дітьми», коли вона вже не зможе шити з якихось причин.

Хоча… є у згаданому фільмі один момент. Там вона, посеред мовчазних лялькових фігур, майструючи обличчя чергової ляльки, мимохідь зауважує, що всі люди – смертні. А потім обводить поглядом свої створіння,  які не зможуть існувати без її постійної підтримки і усміхається: «Я, певно, буду жити вічно».

До речі, ось тут

 http://fotki.yandex.ru/users/andruchenco/album/426852

у відкритому доступі чимало фотографій, присвячених цій історії. Всі, хто захочуть, можуть завітати туди і роздивитись ляльок більш детально. Певно, автор цікавих фото, якщо уже не обмежив до них доступ, буде не проти того, аби інші змогли ними помилуватись.

Іграшка, зайва у політкоректному світі

 Що й казати, коректність – то чудова якість, яка, зазвичай, робить життя більш легким. Якщо не для вас самих, то для оточуючих - точно.

Політкоректність… Ну, коли йдеться по щось семантично пов’язане з «політикою», то навряд чи варто чекати полегкості. Особливо, якщо ставитися до цього із фанатизмом.

Але люди, ускладнюючи собі життя через власну цивілізованість, ніколи не забувають завдати неприємностей тим, хто поруч. От хоча б і лялькам.

Дозвольте познайомити: Голлівог (англ. Golliwog, Golli doll) – улюбленець американських, англійських й австралійських дітлахів наприкінці ХІХ та в першій половині  ХХ століття. Зараз важко повірити, що м’яка іграшка – темношкіра фігурка з широкою посмішкою, величезними – куди там сучасному аніме! – білими очима й густою шапкою кучерів – була улюбленицею кількох поколінь дітей. А свого часу за популярністю вона майже не поступалася знаменитим плюшевим ведмежатам.

Але 60-ті роки минулого століття – час, на який припав пік боротьба за рівність між усіма расами, вбачання у рисах цього симпатяги карикатури на цілу расу, яка нічим не поступається бундючній білій, завбачливість виробників, які аж ніяк не хотіли бути звинуваченими у відсутності політ коректності… Здається, австралійські діти ще граються голлівогами, що викликає певне занепокоєння прогресивної громадськості, а от в Америці їх можна зустріти хіба що в колекціях фанатичних збирачів іграшок чи забутими на горищах.

Що ж до Англії, то там свого часу ця лялька стала причиною майже політичного скандалу. Кілька років тому кореспондент ВВС Керол Тетчер – так-так, донька тої самої Залізної Леді – у напівофіційній бесіді порівняла зовнішність гравця австралійського тенісного чемпіонату із цією лялькою. У результаті справа дійшла до начальства і її тимчасово навіть відсторонили від роботи, вимагаючи публічного каяття у неполіткоректності. Хоча сама Керол твердо дотримувалась позиції, що сказала це без бажання когось принизити, мовляв, зірвалося з язика, бо у дитинстві це була її улюблена іграшка.

Що цікаво, існує версія, ніби й своїм виникненням голлівог теж зобов’язаний політиці. Нібито у позаминулому столітті в Єгипті місцеві мешканці, що працювали на потреби армії Великої Британії мали носити на руці нашивку«W.O.G.S.» («Working On Government Service» - «Ті, що працюють на державній службі»). Ну, ставлення до них місцевих описувати потреби немає. Та й самі британці не надто ласкаво називали таких працівників «г’юльс»  (привиди).

Діти ж є єгиптян, аби заробити зайвий пенс, або чим вже там розплачувалися представники великої імперії із місцевим населенням, робили копійчані ляльки із темних ганчірок. Оцих-от хеймейдівських страховиськ і купували у якості сувенірів британці. Аби було що дарувати любим родичам у відпустках, змушую тітоньок та кузин вигадувати, куди приткнути екзотичний сувенір, аби не надто кидався у вічі витончених знайомих. Ляльок покупці теж ласкаво називали «г’юльвогами», а потім – і голлівогами.

Існує осучаснена версія, яка стверджує, що з назвою ляльки не все так однозначно. Мовляв, коли британці називали єгипетських помічників «Вогс» (WOGS), то у відповідь поза очі чули те саме «г’юльс» – через надто бліду, як на місцевих, шкіру. А от назва голлівогів – то свідчення почуття гумору тодішніх будівників «імперії».

Не буду витрачати час, аби розбиратися, яка з цих версій більш правдоподібна, бо мені подобається геть інша, де нема політики, але є місце дитячим книгам і музиці.

Свого часу в англомовному світі користувалися неабиякою популярністю книжки Флоренс Кейт Аптон, де однією із головних дійових осіб незмінно виступала чорношкіра лялька – Голлівог. Як повідомляла сама письменниця, саме таку іграшку вона найбільше любила у дитинстві, тож і була переконана, що малі читачі не менше полюблять цього веселого і щирого героя. 

Сама ж іграшка виникла як частина маркетингової політики: вона мала зображати учасника популярної свого часу  музичної вистави «MINSTREL SHOW», білошкірі учасники якої густо фарбували обличчя чорною фарбою, залишаючи білі кола навколо очей та рота, а чорношкірі музики, відповідно, обводили очі й губи широкою білою облямівкою.

До речі, по популярність цього слова свідчить вже те, що довгий час у британському флоті цигарки «Галуаз» за чорний колір без жодної політ коректності називали «голлівогами». Також у першій половині ХХ століття у цукернях можна було придати печиво й пряники із такою назвою.

Та що там цигарки і кондитерські вироби, які не можуть за себе постояти! Учасники американського рок-гурту «Creedence Clearwater Revival» досить довго доброю волею носили це ім’я, поки не вирішили змінити свою музику та свою назву, розпочавши нове життя. Агнета із знаменитого гурту «ABBA» склала пісню із такою назвою. А якщо раптом хтось із читачів запрагне прослухати сюїту «Дитячий куток» Клода Дебюссі, хай має на увазі: у шостій частині композитор вивів тему усе того ж «голлівога».

Здавалося б, блискуча «кар’єра» для будь-якої іграшки. Але чим вище підійматися – тим болісніше доведеться падати. Це прислів’я інколи справедливе і для іграшкового світу. Після того, як його обрали своєрідним символом расової дискримінації, про голлівога швидко забули.

Ляльки, що вартують любові майбутньої королеви

Багато-багато років тому дві малі принцеси отримали в подарунок від дітей сусідньої країни справді казкові іграшки. Настільки незвичайні, що вражені були не лише вони, але й їхні батьки. А потім – і численні читачі журналів у багато країнах, адже щасливо усміхнених маленьких красунь із чудовим ляльками в руках відзняли найкращі фотографи їхньої країни.

Ця фраза могла б стати зачином для цілком пристойної казки, однак ця історія трапилася насправді. Тільки вона не виглядала при цьому аж так казково. Отже. почнемо ще раз, озброївшись цифрами і фактами.

У 1938 році королівська родина Великої Британії нанесла візит до цілком дружньої їй Франції, укріплювати дипломатичні відносини, які століттями, з більшим чи меншим успіхом, пов’язували ці дві великі держави. На той час у Віндзорській династії підростали дві малі принцеси: Єлизавета Олександра Марія (яка народилася у 1926 році) та її молодшенька сестричка принцеса Маргарет (яка побачила світ у 1930 році).

І от саме під час цього візиту із боку французької сторони пролунали слова, що всі діти Франції хочуть від усього серця зробити подарунок королівським дочкам. Від таких подарунків не відмовляються, та ще й під пильним оком репортерських камер. Навіть коли зрозуміло, що це – справа рук аж ніяк не дітей усієї країни, а дорослих дипломатів. Хоча чому «навіть»? Особливо тоді, «коли зрозуміло».

Отак і потрапили до Великої Британії дві ляльки із фарфоровими личками, що вміли заплющувати та розплющувати очі та згинати руки й ноги. Про всяк випадок, нагадую, що у1938 році таке було до снаги лише найталановитішим лялькам. Та білявку Франс (так-так, у більш звичній для слов’янського вуха транскрипції - Франція) й брюнетку Маріанну (символ цієї країни) виготовили у всесвітньовідомій паризькій фірмі «Jumeau» - а їхнім майстрам і не такі дива були до снаги. 

Крім того, французи не могли передати до королівського двору символи своєї країни, не подбавши про їхній посаг, гідний справжнісіньких принцес. До ляльок додавалось майже дві сотні платтів й аксесуарів – рукавичок, капелюшків й дорогоцінностей, мали вони й власну машину. До речі, над створенням міні-шедеврів працювали найвідоміші французькі кутюр’є: прикраси виготовили у фірмі «Картье», рукавички – у «Hermès», платтями Франс й Маріанну забезпечили «Madeleine Vionnet», «Jean Patou», «Marcel Rochas», а автомобілем – фірма «Citroen».

Зрозуміло, що такі іграшки аж ніяк не призначені для того, аби їх купали, розчісували їх кучері, переодягали по сто разів на день – одним словом, щоб із ними гралися. Це підтверджує і те, що із багатьох лялькових речей, що дбайливо зберігаються у фонді королівських речей, навіть не познімали бирки. Та й, якщо чесно, дванадцятирічна Єлизавета, яка отримувала чудову домашню освіту і часто уже висловлювала думки задорослі як на свій вік, була вже трохи завелика для такого грання.

Тож ці іграшки, варті майбутньої королеви, були призначені саме для парадного показу й споглядання. Зараз вони, у бездоганному стані, дбайливо зберігаються у музеї і цілком зручно почувають себе у вітрині.

Як на мене, із такими подробицями казка виходить не надто веселою. Хоч ляльки у ролі дипломатів – то не найгірша доля для іграшок.

Крім того, варто глянути на стиль 88-річної Єлизавети ІІ і виникає підозра: а чи не доклав руку до формування її бездоганного, хоч інколи й трохи екстравагантного смаку, той далекий дарунок із Франції?

Але які ж одяганки:

Ось тут можна як слід розглянути ляльок, їх посаг і навіть - лялькоий автомобіль:

http://www.royalcollection.org.uk/collection/93160/france