Історія двох поколінь королівської родини у лялькових принцесах

Серед багатющого асортименту ляльок із порцеляновими голівками, яких випускали в перші роки ХХ століття відомі іграшкові фабрики, особливе місце займають так звані «портретні ляльки» – іграшки, чий зовнішній вигляд був скопійований із відомих особистостей.

Так, у період між 1911-1915 роками фабрика братів Хойбах (Ліхте; Німеччина) випустила обмежену партію ляльок, яка від початку призначалась не для масового вжитку, а для колекціонерів. Голівка іграшки була порцеляновою копією майбутньої королеви, а поки що – малої принцеси Нідерландів Юліани Луїзи Емми Вільгеміни Орансько-Нассауської, яка народилася в Гаазі у 1909 році, у родині королеви Вільгельміни й герцога Генріха Мекленбургського  й була єдиною і дуже бажаною дитиною. 

Але виробників не привабив образ ні немовляти, ні чотирирічної дівчинки: прототипом для ляльки послугувала почтова листівка, де була розміщена фотокартка принцеси у віці двох із половиною років: маленьку, зворушливо серйозну дівчинку в ошатному білому платтячку та з букетом із соняхів у руках. Особливу відомість світлині надало те, що її власноруч зробила мати дівчинки – королева Вільгельміна у 1911 році.

Ім’я скульптора, який бездоганно виліпив модель ляльки, на жаль, залишається невідомим. Що цікаво, виробники намагалися дотримуватись достовірності навіть в одязі6 в оригіналі ляльки цієї моделі вбрані в білі мереживні платтячка з батисту й у коричневі напівчобіки зі шкіри.

Збереглося всього кілька екземплярів цієї ляльки, які високо цінуються колекціонерами. 

Наприклад, ось цей зразок свого часу був проданий на аукціоні «Theriault's» за 19 500 доларів.

А ця – у вбрані із несподіваною блакитною вставкою – за 16 000 доларів.

Як уже згадувалось, ці іграшки ніколи не стояли на полицях в крамницях, відомі лише поодинокі екземпляри, який дбайливо зберігають у приватних колекція. Наприклад, дослідник із Голландії Рудольф Ебєлінг у 1987 році згадував по кількох володарів ляльок-принцес, з яких усі були так чи інакше пов’язані із королівською сім’єю. 

Існує припущення, що це – особливі подарунки від самої королеви Вільгельміни, якими вона наділяла найдостойніших на честь важливих дат. Крім того, існує один екземпляр іграшкової Юліани у музеї «Het Loo», який міститься у палаці королівської родини Нідерландів. Вона зберігається серед старовинних, розкішно вбраних ляльок, із якими малою гралася ще королева Вільгельміна.

Після завершення школи принцеса продовжила навчання в університеті Лейдена, де у 1927 році отримала диплом правознавця, а через три роки – захистила кандидатську дисертацію із філософії. А 1937 році в Голландії бучно відзначили весілля майбутньої королеви із принцем Бернхардом Ліппе-Бістерфельдом.

Що цікаво Юліана вирішила продовжити сімейну традицію, й у 1938-1939 рр. світ побачила лялька, виготовлена на честь її первістка – доні Беатрікс. 

Що цікаво, за основу ляльки представники голландської фірми «Anjo» теж взяли фотокартку малої принцеси, щоправда, на ній дівчинці лише один рік. Крім того. у фірми знайшлося чимало послідовників серед німецьких фабрикантів, які спеціалізувались на виготовленні іграшок: у продаж поступали цілі серії ляльок-немовлят, яких самі ж виробники називали Беатрікс. Однак явної портретної схожості із спадкоємицею королівського престолу вони не мали.

Вони користувались попитом серед покупців, однак випускались дуже недовго: у справу втрутилась політика. Із початком Другої світової війни їх виробництво припинилось.

Однак, на щастя, справжній Беатрікс, так само, як і її родині поталанило більше, ніж її іграшковій тезці: вони пережили страшну війну. У 1948 році Юліана замінює матінку на троні, хоча поводить себе не зовсім по-королівськи: вона навіть відмовилась від звертання «Ваша Величність». Та улюбленицею свого народу вона стала не лише через свою привітну простоту, але й тому, що провела цілу низку реформ у галузі охорони здоров’я, допомоги людям з обмеженими можливостями та розвитку Товариства захисту тварин. 30 квітня 1980 року, на свій 71 день народження, вона відмовилась від престолу на користь своєї старшої дочки Беатрікс.

(на фотографії  сім'я королеви Юліани: її чоловік і діти)

До речі, існує певна забобонність щодо того, чи варто робити портретних ляльок – сучасників «оригіналів» – тих, хто послугував їхніми прототипами. Мовляв, це не завжди приносить щастя моделі: хтозна в чиї руки потрапить іграшкова копія, раптом до когось із не дуже добрими намірами. Однак, певно, ляльки, схожі на малих принцес, були лише у привітних та добрих людей. Тому й пощастило не лише їм  самим, але й Голландії під їхнім керівництвом.

Будуари "буремних 20-х": пристрасті, рокове кохання, цигарки і... ляльки

Війна впливає не лише на людей, вона безжально змінює і ляльок. Ні, зараз мова йтиме не про різноманітних іграшкових солдатиків чи про моделі зброї, які матері після настання миру й повернення більш-менш стабільного матеріального становища купують майбутнім воїнам. При цьому щиро молячись, аби на долю їх дітей припав винятково мирний і спокійний час.

  Давайте поговоримо краще про ляльки, які стрімко подорослішали після І світової війни. А ще точніше –  про вірних супутниць «ревучих 20-х» у Франції – так званих «будуарних ляльок». Вони, як і будь-які речі, що залишались у трендів довгий час (а 30 років успіху для прикрас інтер’єру – то ого скільки!), мають безліч назвиськ: Boudoir, Bed, Flapper, Smoker, Sofa, Salon, Parlor Dolls. Їх можна зустріти в кінострічках, романах, картинах, на світлинах тих років. Здається, кожна європейська пані у період між двома найкривавішими війнами ХХ століття, аби бути модною, була зобов’язана мати хоч одну таку іграшкову подругу в будуарі.

А взагалі, ці ляльки – надзвичайно промовистий приклад вдалого маркетингового ходу. Із цілком зрозумілих причин у 10 роки минулого століття народжуваність дітлахів в Європі різко впала. Це була справжня трагедія для всіх, а от для виробників іграшок загроза від цього полягала не лише в абстрактній категорії «старіння націй». Ні підприємцям було не до довгострокових планів на майбутнє: по всій Європі лялькові фабрики банкрутіли просто зараз.

Той, хто вигадав першим змінити аудиторію і створювати ляльки не для нечисленних дітей, а для дорослих жінок, був генієм. Деякі джерела навіть називають ім’я «батька» Boudoir Dolls – Поля Пуаре, інші ж стверджують, що виготовленням цих ляльок – таким собі хей-мейд-приробітком – займалися численні російські імігранти. Добре, що в пансіонах благородних дівчат в російській імперії навчалися як слід вплавлятися з голкою, повторюючи, що ніхто не знає, коли і як зможуть знадобитися навички отакої-от ручної праці.

Зрештою, цілком ймовірно, що таких-от ляльок почали виготовляти майже водночас у кількох місцях. Недаремно ж мода на них стрімко розповсюдилась із Франції на Італію, Німеччину і навіть далеку Америку.

Витончені, помітно витягнуті фігури таких-от іграшок ніби зійшли з рекламних оголошень тих часів. Саме такою, яскраво нафарбованою, легкою-дзвінкою, викличною, розкутою і відстороненою від побутових проблем мала бути ідеальна жінка у ті часи.

Густі рум’яна, темні тіні для повік, ярко-червоні губи – далеко не кожна жінка насмілилась би на такий мейк-ап у житті, хай зусюди лунали гімни вільним почуттям і роковим пристрастям. Тож тим приємніше було мати таку-от недешеву «салонну» прикрасу, як ніби промовисто натякала, що її господарка добре уявляла собі правила гри.

 

Серед будуарних ляльок зустрічалися такі, що наважувались палити, перевдягнені в чоловічі костюми чи вбрані у відверті шати танцівниць. Їхня зовнішність часто нагадувала обличчя популярних акторок, які звабливо посміхалися з екранів сінематографів. Та й у багатьох фільмах 20-30-х рр.  серед пишного убранства студій т.з. «вільних жінок» часто зустрічалися такі-от будуарні ляльки

 Будуарні ляльки відрізняються великою різноманітністю: серед них зустрічаються вбрані в етно- й історичні костюми, ворожки, тореадори, гаремні дівчата (ну, такі, якими їх уявляли в Європі того часу), численні варіації сумного П’єро, які користувались певний час неабияким успіхом, ті ж самі перевбрані в молодиків легковажні панночки, дами, що стискали довгими нервовими пальцями такі ж довгі витончені мундштуки… Перелічувати можна довго.

Об’єднувала усю цю чималу компанію лише  вже згадана видовжена форма, м’які ганчір’яні тіла, довгі безвільні руки й ноги,  спершу – теж зшиті із тканини, а в більш пізніх варіантах виготовлені із дерева чи композитивних матеріалів. Голови, зазвичай, були композитивними, обтягненими бавовною чи шовком, розписані масляними фарбами. У другій половині 30-х рр. виробники поступово почали переходити на пластик і вініл.

До речі, використовували такі ляльки не лише як прикрасу салону: скажімо, у 20-х рр. було модно, освідчившись у коханні, дарувати таку-от ляльку у весільній сукні коханій. Остання, звісно, не поспішала поділитися своєю таємницею із подружками: а раптом знайдеться та. що позаздрить багатому жениху? Однак незмінно залишала дорогоцінний подарунок на видному місці: розумному, як то кажуть, досить. Пліткували, що деякі панночки вимагали такі подарунки у своїх коханців, навіть добре знаючи, що ті ніколи не поведуть їх під вінець. Казали, ніби деякі виставляли таких ляльок-наречених, придбаних за власний кошт, хоч поруч і не було міцного чоловічого плеча… Ну, тут можна лише потиснути плечима: пліткарі були у всі часи і завжди, крім відсутності совісті, відзначались палкою уявою.

Одне не має сумнівів: такі ляльки (не залежно від вбрання) справді були предметами заздрощів, улюбленцями, яких можна було перевдягати під змінений колір салону, зодягати у нові шати, добирати їм новісінькі коштовності й черевички…

 

Виробники невтомно випускали все нові аксесуари для «дорослих ляльок». Жінки із задоволенням купували їх, мотивуючи тим, що не хочуть відставати від моди. Здавалося б, це може продовжуватись довго.  На жаль, час будуарних ляльок, як і багатьох символів Європи «буремних 20-х» – часу стрімкого зламу епох, народження нового, захоплення усім прогресивним, добігав до завершення. Наближались жорстокі 40-і роки...

 

 

Ляльковий театр із паперу: підказка режисерам як бути в тренді та забавка для дорослих і дітей

Якщо чесно, то паперові лялькові театри на момент їх заснування (у ХVIII столітті) віднести до іграшок можна лише умовно.. Вони аж ніяк не призначались для пустих дитячих забавок і мали слугувати процвітанню двох більш ніж поважних дорослих справ: Театру і… Моди. Та врешті, й перші паперові ляльки, які побачили світ приблизно у цей же час, були лише «бонусом» до модних жіночих журналів: паперові фігурки красунь мали демонструвати вбрання й зачіски, які особливо цінувалися серед дам столиці мод із найвитонченішим смаком та най пухкішим гаманцем.

Та, звісно, мода навіть у ті часи не обмежувалась лише зовнішнім виглядом. Намагання «бути у тренді», аби не відчувати себе жалюгідним провінціалом або й – Боже збав! – селюком уже й у ті часи вимагало неабияких зусиль. 

От, скажімо, театри. Ну, із великими європейськими містами усе зрозуміло: розквіт мистецтво, покровительство вінценосних осіб, зародження нових жанрів, змагання та інтриги між трупами… У результаті таких інтриг цілком успішна вчорашня група могла й опинитися на гастролях у провінції, де ці гастролі затягувались, скажімо так, довше, ніж те зазначалось в афішах. Та й менш відомих театральних труп чи тих, хто лише розпочинав свій нелегкий шлях до столиці, вистачало. Й кому як не їм було добре відомо, що переконавши публіку у якомусь ведмежому закутку, що на сцені цього разу буде демонструватись надсучасна п’єса модного драматурга, можна зробити картину зборів коштів від не надто затятих театралів хоч трохи привабливою. 

Однак у важливому завданні виховання у поважної публіки столичного театрального смаку самого тексту п’єси було замало. Так і з’явилися надруковані листки із зображенням сцени, декорацій та костюмів акторів найвідоміших на той момент класичних і сучасних п’єс. Вони, у вигляді своєрідної професійної шпаргалки, розходилися між провінційними режисерами й мали неабиякий вплив на становлення європейського театру.

Не менше, через ті ж паперові ляльки-«манекени» вони користувались попитом у дітлахів, яким випадково чи й не дуже потрапляли до руку: якщо іграшки були не саморобними, то в ті часи вони коштували дуже дорого. 

Вже не кажучи про таку розкіш, як справжні лялькові будиночки – не рідко предмет гордощів цілком дорослих любителів мініатюр. А тут – справді цікава заміна, до якої ще й можна «докласти руки» вирізаючи отих самих акторів і розміщуючи їх між декораціями.

Власники типографій скоро зрозуміли, що знайшли, говорячи мовою сучасних бізнес-тренінгів, «новий потенційно вигідний сегмент ринку збуту». Почали випускатися цілі комплекти для юних любителів театру: крім самої «будівлі» театру, яку треба було склеїти своїми руками за кресленнями, туди входили лібрето й текст п’єси, декорації до неї, задники, куліси, меблі, реквізит і, звісно, самі актори у пишних строях. 

При цьому тексти п’єс були найрізноманітніші: від добре всім відомих казок до «дорослих» складних багато актових постановок із великою кількістю ролей. А що забава стала більш складною, то в ній охоче почали брати участь і дорослі.

А це вже, у свою чергу, призвело до вдосконалення самої забавки. Скажімо, від початку такі театри були, здебільшого, надруковані в чорно-білому варіанті, але трохи згодом, заплативши більше, можна було отримати ті самі листи, однак уже в кольорі.

Тож на початку ХІХ століття у книжкових крамницях серед найулюбленіших покупцями товарів значились і кольорові, дуже складно скомпоновані роздруківки театрів. Для багатьох із них за основу видавці брали п’єси, які найбільше приваблювали публіку у цьому сезоні.

Серед таких, найуспішніших видавців був підданий Великобританії Бенджамін Полок, який прославився своїми театрами із паперу: до запропонованих ним публіці наборів входили відразу кілька п’єс, сторінки із акторами, яких слід було вирізати. Декорації та навіть детальні інструкції як саме слід грати ту чи іншу п’єсу. Не диво, що його старання увінчалися успіхом, а продукція прославилась за межами Альбіону.

А ще, приблизно наприкінці ХVIII столітті мода на такі театри дійшла і до Нового Світу. Дітлахи по ой бік океану не з меншим захопленням влаштовували театралізовані домашні дійства ніж їхні європейські ровесники.

Звісно, такі театри були недовговічні: із надто тендітного матеріалу вони виготовлялись, аби витримати такі навантаження. Однак, на щастя, їх свого часу друкували так багато, що деякі із них дійшли і до нашого часу, ставши прикрасами багатьох музейних і приватних колекцій.

.