Dolls Gibson Girls - ляльки, що відповідали дорослим станадртам краси

Про легендарну ляльку барбі як про нав’язаний дівчата усього світу стандарт жіночої краси, що немає нічого спільного із дійсністю не писав лише лінивий. І, звісно, на думку більшості авторів таких висловлювань, у всьому винні американці, які створити ті самі стандарти своїми конкурсами краси. Про те, чи мають вони аж стовідсоткову рацію і чи вартує звалювати усі гріхи на окремо взяту ляльку поговоримо іншим разом. Якщо раптом не відшукається цікавішої теми для розмови.

Зараз же мова піде про ляльок Gibson Girls, випущених у світ на межі ХІХ-ХХ століття знаменитою на той час (та й не лише на той, звісно) німецькою фірмою J. D. Kestner. 

Певно, запитання: а що в цієї красуні спільного із барбі з її супер-параметрами та яскравим, прикрашеним блискітками одягом? – може загнати у глухий кут не одного любителя загадок. Але спільне, при всій їх показній несхожості є.

Найперше, варто віддати належне діловим німцям. На початку ХХ століття поштучне виготовлення ляльок відійшло у минуле, на зміну клопіткій праці прийшло масове виробництво. Самі ж іграшки декларувалися вже не як посібники із моди для матінок сімейств, а як забавки для дітей. Тим більше, що в дітлахів з’являлося все більше часу для ігор. Й охочих постачати дітям ті забавки виникало все більше.

Тож що варто було зробити, аби вже точно перемогти конкурентів у нелегкій боротьбі? Не обмежуватися лише пишними шатами іграшок. Які мали б виховати гарний смак у їхніх малих господарок, але й попрацювати над зовнішністю ляльок.

Тим більше, що саме тоді, на межі між двома неспокійними століттями, був вироблений перший жіночий стандарт краси на американському континенті. І завдячувати йому світ має низці знаменитих робіт графіка Чарльза Дана Гібсона (Charles Dana Gibson). 

Із його малюнків глядачам посміхалися високі стрункі красуні із гнучким станом, пишним бюстом й відповідними стегнами. А ще – із лебединою шиєю, величезними – на пів-обличчя – й дуже виразними очима та із зачіскою bouffant, яку точно намагалися відтворити потягом кількох десятиліть послідовниці моди з усіх куточків світу.

Можливо, Dolls Gibson Girls і не відповідали стовідсотково тим красуням, зображення яких принесло Гібсону неабияку популярність, але вже точно користувались величезним попитом. Таким, що невтомна фірма J. D. Kestner випустила свого часу аж 200 різноманітних моделей цієї іграшки (знову ж, привіт від бабрі, яка вже спробувала себе у багатьох професія і соціальних ролях).

Оце-от диво має порядковий номер 162, але інші аж ніяк не поступалися їй ні зовнішністю, ні гардеробом. Бо родзинкою кожної нової ляльки був її посаг – в іграшковій дорожній скрині, яку незмінно дарували разом із нею, можна було відшукати плаття на всі випадки життя: домашній одяг, для візитів, вбрання для прогулянки та балу.

А ще, така лялька мала безліч аксесуарів, починаючи від взуття і завершуючи театральним біноклем і бальним записником. Цілком можливо, що таке багатство сприяло вихованню бездоганного смаку у чергового покоління модниць. А от що воно дозволяло малим дівчатам зануритися, хай і під час ігор, у чарівний світ дорослого життя – то вже точно. Певно, це – не остання причина популярності Dolls Gibson Girls у багатьох країнах.

Fashion dolls – старовинні модні журнали в 3d-форматі

Сьогодні мова піде про другу половину XVIII століття, а якщо точніше, то про 1750-1760 рр. Про часи, коли дівчатка дорослішали значно раніше, ніж їх ровесниці в ХХІ столітті, а в недовгий період, коли їх вважали ще доста малими, аби грати в ляльки, обмежувались дешевими, часто саморобними, іграшками. А от у кімнатах їхніх матінок, принаймні, у тих із них, хто походив із заможних родин, часто можна було побачити справді розкішних ляльок.

І не тому, що тоді багато дорослих вирішувало присвятити дозвілля збиранню колекції, хоч, звісно, траплялись і такі випадки. Варто згадати хоча б знамениті старовинні лялькові будиночки, аби погодитись, що вже й тоді були пані, ладні віддати солідні суми грошей за мініатюрну прекрасну подобу справжніх побутових речей.

Однак для переважної більшості жінок оті розкішні цяцьки мали цілком утилітарне призначення. Звісно, словосполучення «останні модні тренди» виникло куди як пізніше. Однак і тоді всі пані, які могли це собі дозволити, прагли бути в курсі новинок у царині мод. Та що робити, якщо жінка, яка бажала вбиратись у наймодніші шати, мешкала десь у ведмежому закутку, та хоч у тому ж Новому світові, куди у ті часи новини доходили зі значним запізненням? Крім того, до появи найперших журналів мод має пройти майже півстоліття. А покладатися на описи платтів у приватному листуванні… Ну, не всім же щастило мати у Старому світі приятельок, уважних до дрібниць і ладних вчасно описати в листі всі подробиці шат якось відомої дами.

Отут саме в пригоді й ставали fashion dolls, найвідоміші з яких – Pandoras  – у XVIII сторіччі виготовлялись у Парижі. Ну, така їхня батьківщина – то якраз цілком прогнозовано навіть у ті часи. Так-от, таких ляльок вирізали із дерева, потім покривали тонким шаром гіпсу, аби вони мали світлий, навіть блідий, колір шкіри, властивий високоважним шанувальницям моди, а потім дбайливо розписували. Також вони обов’язково мали скляні очі, здебільшого темні, аби краще підкреслити той самий аристократичний колір обличчя, та перуки, зроблені із людського волосся. Потім їх одягали в розкішні сукні найактуальніших фасонів, а також дбали про їхній посаг: кожну таку ляльку супроводжувало в її подорожі кілька скринь, наповнених іншими сукнями, взуттям, дорогоцінностями, головними уборами й купою дрібниць, за якими якраз і визначають справжніх модниць. Потім така дорогоцінна – часто в прямому значенні цього слова, бо коштували вони ой як недешево, – лялька починала мандрівку з країни в країну. І на кожній зупинці на неї з нетерпінням чекали місцеві господині модних ательє: завдяки цим лялечкам, вони мали змогу демонструвати вибагливим клієнткам часто дивовижні нововведення у зовнішності дам, на які й тоді була щедра «Всесвітня столиця мод», а потім, за ляльковим зразком, виготовляти на них новий одяг.

До речі, таких ляльок досить часто зображали на тогочасних картинах. Ось, скажімо, мала голландська дівчинка, намальована наприкінці XVIIстоліття, вбрана куди як скромніше за таку ляльку.

 

Ось Елізабет Рендольф, увіковічена разом із такою іграшкою у 1755 році, зодягнена із врахуванням модних віянь.

А одяг дівчини із картини «Англійська школа» 1767 року – копія лялькового, хіба що її мати обрала для доні не рожеву, а менш легковажну блакитну тканину та звеліла накинути на плечі чорну шаль, аби не виглядати «нескромно».

Аби краще уявити, як саме виглядали такі  fashion dolls, розглянемо ближче Pandoras, яка і зараз зберігається в колекції Музею Вікторії та Альберта (Лондон, Великобританія).

Отже, відвідувачі музею можуть помилуватися такими деталями лялькового гардеробу: чепчиком із шовкового газу, прикрашеного тасьмою із кремового шовку й голубою атласною стрічкою, який прикріплений капелюшною булавкою до її «волосся» та прикрасою на шиї із блакитної атласної стрічки, оздобленою блакитними ж скляними бусинками й таким же бантом. Хоч, думаю, що у дам, які вбиралися за зразком цієї ляльки, окраси на шиї були не зі скла. 

Саме плаття створено із коричневого шовку (зі «складкою Ватто» позаду – якраз отою важливою зміною в царині моди, про яку йшлося вище), вбрання розпашне, із подвійною оборкою на рукавах, із вирізьбленим зубчиками нижнім краєм. Срібні зигзаги із тасьми, штучні квіти та різнобарвна шовкова ж тасьма завершують оздобу її вбрання.

Також варті уваги спідниця із коричневого шовку, яку оздобили в тон верхньому вбранню, «стомак» – передня частина корсету, зшита із блакитного шовку і покрита шовковим же газом,  ангажанти» – оздоба рукавів у вигляді кількох воланів – із шовкового газу, із білим мереживом з краю та в’язані жовті мінетки з шовку, що доходять їй до ліктя.

Але є те, що публіка побачити не може – ні в музеї, ні, тим більше, на «справжніх» костюмах, а особливу в ту епоху з її дбайливо розробленими правилами пристойності, але що було не менш важливим для тогочасних швачок. Скажімо, біла сорочка із льону, довжиною до лялькових колін, білий про стібаний корсет, нижні спідниці – одна з хлопчатопаперової тканини «у рубчик», друга – зі стібаного рожевого атласу із підкладкою з білої шерсті, білі панчохи та блакитні туфельки з атласу із зав’язками з білого шовку. Хоч добре, інколи оті туфельки таки могли висунутись з-під подолу плаття, але у пристойному товаристві на цьому увагу не акцентували. 

А також – дрібні аксесуари, що доповнюють образ. Скажімо, кишеня, що знімається, виконана із тканини у ромбик та квіточки й приколена до плаття із лівого боку. Подушечка для булавок у вигляді сердечка, виготовлена із двох видів рожевого шовку з різними візерунками, куди навіть увіткнули справжню булавку. Кишеньковий годинник – позолочений, прикрашений кольоровою емаллю, із надписом «Еліза Бутл, Лондон» на кришці. Певно, це – ім’я володарки Pandoras, бо навряд чи хтось став би давати такій ляльці особисте ім’я. Позолочений же крихітний футляр для шпильок, прикрашений різнокольоровою емаллю, теж приколотий до спідниці.

А ще, такі красуні завжди пересувались у скриньках, аби, Боже збав, їх не пошкодили під час подорожі чи не пожмакали плаття. Це давало привід для виникнення багатьох жартів про скриньку Пандори, звідки сипляться нещастя: відкриває тау жінка, бачить нове вбрання й починає вимагати гроші у чоловіка. Про яке дбайливе господарювання і сімейний затишок може у цьому разі йти мова? Хоча, справедливості заради, у ті часи чоловіки, які бажали показати, що слідкують за модою, не менше, ніж жінки на вбрання, витрачали на персні, годинники й трості. 

У будь-якому разі, звинувачувати таку красуню в людському марнотратстві, як мінімум, непродуктивно. Звісно, коли ляльок замінили на журнали мод, то це набагато спростило перевезення й користування, але ще довго на початку ХІХ представниці старшого покоління зітхали над надто практичною молоддю, яка не може зрозуміти усіх чарів поважної і такої гарної старовини.

Пухнастий Хаос на полиці з м'якими іграшками

Для багатьох політеїстичних релігій у давнину виготовлення фігурок різних богів було звичною, хай і важливою справою. Та зараз, у нашому практичному сьогоденні, мало знайдеться охочих витрачати свій час на створення зображення дрібного божества. А вже задля того, аби втрапити до іграшкових крамниць у відділ м’яких іграшок і завоювати неабияку популярність серед покупців… Ні, для цього треба мати неабиякий хист навіть для стародавнього бога. Тим більше, якщо спершу таке божество на його батьківщині вважали втіленням Хаосу.

Та, певно, Ді-цзян («Господар-розлив чи «Пращур-ріка») таки має родзинку, яка принесла йому комерційний успіх. А швидше, цілу купу отаких-от «родзинок», які й приваблюють до нього наших сучасників.

Почнемо з того, що це – бог-покровитель місцевості, який мешкав у західних горах Стародавнього Китаю – чи то в Ганьсу, чи то у Сіньцзяні, недалеко від Квіткової ріки та долини  Джерел, що киплять. Якщо чесно, зовсім невеличкий бог, навіть у «Книзі гір і морів», де скрупульозно перераховуються місцеві чудовиська, тварини й рослини йому відведено лише кілька рядків. Певно, «редколегія» цієї великої за обсягом праці віднесла Ді-цзяна не так до богів, як до чудовиськ… чи до птахів.

 Отже, «… там живе бог, що скидається на торбу без форми, червонястий, мов вогонь. У нього – шість ніг і чотири крила. Це – Хаос. Він не має ні обличчя, ні очей. Він може співати й танцювати. Це і є Пращур-ріка (Ді-цзян)».

Певно, може виникнути питання: а за якими критеріями оце-от миле створіння варто вважати птахом? Ну, по-перше, деякі перекладачі й коментатори «Книги гір і морів» стверджують, що слід читати не «там живе бог», а «там живе бог-птаха» чи «божественна птаха».

По-друге, у китайському бестіарії до справи кваліфікації підходили без зайвого заморочування: крила є? літати вміє? Чим не птаха. Особливо якщо врахувати, що не всім міфічним китайським птахам властиві ці вміння. 

Численні кінцівки не є чимось винятковим для чудовиськ китайської міфології. Так само, як і відсутність очей. Але Ді-цзян пішов далі: у нього не було й голови. Якби комусь дуже запраглося відрізнити його, скажімо так, передню частину від задньої, то орієнтуватись слід було… на хвіст. Він у цього божка був в одному екземплярі і навіть із того боку, що й належить. Ну, напевне. Крім того, його «вогненність» доста умовна: часто давні художники обмежувались яскраво-червоним кольором, лише зрідка домальовуючи полум’я навколо нього. Так що обпектися об нього проблематично.

Тепер щодо «хаотичності» цього божка. Саме із Хаосу (ну, не з вогняного, а із водного – «хуань-дунь») виник світ у давньокитайській міфології, з нього ж виникли найперші боги. Серед них – Хуань-дунь, «бог Середини», що не має ні чіткої форми, ні отворів на обличчі. За деякими джерелами, Ді-цзян – батько Хуань-дунь, тобто існував ще до світового початку, вже потім перетворившись «всього-на всього» на бога місцини. 

Дехто з фольклористів Китаю стверджує, що своїми круглими формами цей бог завдячує стародавньому обряду, під час якого правитель мав вистрілити у бурдюк, зшитий зі шкіри без голови й наповнений кров’ю, із вигуком, що він цілить у Небо. У результаті криваві цівки, що стікали на землю, мали викликати дощ під час посухи, «допомогти» річці швидше розлитися тощо. Цей обряд супроводжувався ритуальними танками й піснями. Тож і Пращуру-Ріцчі (Хаосу) щастить співати при відсутності рота (душею, не інакше).

Чи ж диво, що свого часу Ді-цзян користувався неабиякою популярністю?

Куди цікавіше те, що зараз до нього знову прокинувся інтерес: його згадують в багатьох сучасних бестіаріях, у тому числі – і в інтернетівських. 

Його часто можна побачити у витинанках із паперу – виду народно-прикладного мистецтва, неабияк популярного серед китайських майстрів.

На Заході Китаю на честь нього спорудили пам’ятник, який користується неабиякою популярністю серед туристів.

Ну й, звісно, його не важко відшукати на полицях китайських крамниць іграшок. І схоже, вже не тільки китайських. Причому він, у ролі іграшки, далеко не завжди канонічно-червоного кольору, але завжди пухнастий і симпатичний.

Певно, ідея мати під рукою свій власний невеличкий м’якенький Хаос у вигляді отакої-от іграшки для багатьох видається досить привабливою.

Ляльковий будинок, що надихав художників

На світі існує чимало відомих лялькових будинків. Однак далеко не кожен із них може «похвалитися», що він надихнув художника на створення картини. А от ляльковий будиночок Петронелли Ортман – жінки заможного голландського купця, що нажив статки на торгівлі шовками, удостоївся цієї честі. У 1710 році світ побачила картина «The doll’s house of Petronella Oortman» роботи Jacob Appel.

Вибір художника пояснювався не лише тим, що в цей час зростає інтерес до натюрмортів, але й тим, що сучасники вважали цю іграшку справжнім витвором мистецтва. І треба відзначити, що цілком заслужено. Протягом 1686-1710 рр. багато відомих амстердамських майстрів – зовсім не лялькарів, а «справжніх» художників, різників по дереву, виробників меблів, майстрів срібної та книжної справ, склодувів та представників багатьох інших професій – створювали це диво у масштабі 1:9. При цьому, за особливою вимогою замовника, вони намагалися використовувати ті ж матеріали й ті самі технології, що й при виробництві звичних речей.

У результаті такої всеохоплюючої праці було створено близько 700 об’єктів, якими обставили триповерховий будинок. Зовні будиночок облицювали панциром черепахи й оловом, що теж у ті часи коштувало аж ніяк не копійки. У результаті Петронелла Ортман заплатила за іграшковий будинок стільки, скільки б коштував для її сучасників розкішний будинок на березі одного з амстердамських каналів.

У ляльковому будинку - три поверхи. На верхньому, горищньому, як і належить у заможній родині тих часів, розташована територія прислуги й дитяча кімната.

Якщо придивитись до кімнати для білизни, то навіть на фотографії видно багато дрібних, але важливих деталей. Саме в цій кімнаті у «справжньому» будинку мали розвішувати білизну після того, як її повертали із пральні. Тож і в його іграшковій копії до стелі прикріплені перекладини для просушування білизни, стоїть прес, стіл для прасування, кошики для білизни й таця для одежі. А через цю кімнату можна потрапити до спалень служниць, у кожній з яких стоїть ліжко, стілець і нічний горщик.

У коморі, крім торфу, який в Амстердамі використовували для опалення приміщень, зберігається багато побутових предметів, у тому числі – прядка й жаровня для сушіння пелюшок. Тут же тримають і кухонні горщики – за дерев’яною, прикрашеною орнаментом загородкою.

Дитяча кімната, хоч і прихована від поглядів сторонніх, у тому числі, й від можливих гостей, розкішно оздоблена: вона цілком оббита яскраво-жовтим шовком, вдало відтіненим блакитними стрічками. Ліжечко, призначене для спадкоємця поважної родини, було вкрите балдахіном, який звисав зі стелі, тобто було т.з. «павільйонним ліжком». У витонченій крихітній шафці зберігався повний комплект дитячої одежі.

Другий поверх – найбільш важливий, саме у цих, парадних, кімнатах, приймали гостей. Скажімо, найдорожче обставлена кімната – то салон, саме за його вбранням пліткували про статки й соціальний статус власника будинку. Тож не дивно, що навіть стільці для цієї кімнати, й у ляльковому будиночку були більш детально пророблені, ніж в інших кімнатах. Та й стіни салону були розмальовані пейзажами, а стелю прикрашало небо у хмарках. Парадні стільці рівненьким рядком вишикувані вздовж стін, однак посеред кімнати стояв столик, призначений для гри у триктрак, біля нього – два сидіння й фарфорові горщики, які використовували для спльовування тютюнового соку.

На першому поверсі були розміщені відразу дві кухні: одна – для демонстрації гостям, інша – цілком утилітарна. Також тут розміщені кімната для шиття та книгосховище.

Парадна кухня, стіни якої викладені справжньою керамічною плиткою, щедро вставлена найкращим кухонним начинням, яке ніколи не ставилося на стіл або, тим більше, до печі. Величезний сервант біля задньої стінки зберігає дбайливо розставлену порцеляну. До речі, вони – чи не єдині речі в будиночку, створені не голландськими майстрами: їх купили у Голландському відділенні Іст-Індійської компанії, яка торгувала не лише коштовними порцеляновими тарелями з Китаю чи Японії, що прикрашали  будинки купців та знаті, але й крихітними копіями посуду, які дуже цінувалися серед любителів лялькових мініатюр.

Також у цій кімнаті містився парадний же скляний посуд. Крім того, саме тут майстри чи й власниця будинку розмістили високий дитячий стільчик, а на столі поклали спеціальну подушечку для шитва.

Звичайна кухня куди як скромніша. Хоч її устаткування свідчить про певний технічний прогрес, властивий Голландії вже у ті часи. Так, у цій кімнаті розмістили умивальник з міді та насос, яким можна закачувати воду зі справжнісінького резервуару, що міститься у підвалі. 

Крім того, на столі в цій кухні були розставлені  підсвічники й тарілки із восковою їжею, а в спеціальному кошику зберігалися крихітні, однак виготовлені з бездоганним зберіганням масштабу, срібні ножі й виделки. Якщо відчини двері, розміщені у задній частині кімнати, можна побачити вбиральню й погріб.

До речі, погріб у будиночку й справді «ляльковий»: підлога викладена розмальованою плиткою, стіни – вибілені. Тут розмістили пивні діжки, горщики, пляшки. При цьому майстри виявили неабияку обачність: підлога погребу, попри плитку, в амстердамських домах могла виявитись досить вологою. Тож, аби вберегти від згубного впливу улюблене питво,  у справжніх будинках діжки розміщували на дерев’яних платформах. Звісно, те саме зробили і в улюбленій іграшці пані Ортман.

Також на цьому поверсі розміщена гобеленова кімната, вона ж – кімната для шиття. Її оббили шовком, по якому пустили хвилястий візерунок із трьох кольорів хитромудрим стібком барджелло (т.з. «ірландським стібком») - надзвичайно популярним у 17 столітті. Тут же міститься шафка з мушлями - цілком пристойна заміна схожих шафов із різними дивами, якими розважали поважних гостей у заможніх голландських родинах.

А через задні двері цієї кімнати можна потрапити до бібліотеки, якій би на ті часи позаздрили більшість справжніх бібліотек. Аж 84 крихітних пергаментових томів у шкіряних політурках. У книгах – багато ілюстрацій: герби, пейзажі, портери й натюрморти.

Не меншу вагу, ніж парадні кімнати, для володарів будинку мав хол: гості мають бути вражені з перших же кроків. Тож у холі нашого будиночку – підлога зі справжнього мармуру, розписана стеля, стіни, прикрашені гризал’ю. А ще – вкриті різьбою лавочки і легенькі столики для підсвічників. Більше того, за дверима, що розміщені у задній стіні холу, можна побачити мініатюрний фонтан і, фоном, мальовничий пишний сад.

Цікава особливість цього будинку, яка чудово відображає мораль тої епохи: у ньому немає спальні господарів. Дитяча кімната є, а ліжка власника будинку та його дружини публіці не демонструють: пуританська мораль суспільства ладна була робити послаблення для тих у кого були гроші, бо, як не крути, така копія – то примха заможної особи, яку не надто схвалювала сурова релігійність. Але показувати комусь сторонньому навіть не спальню подружжя, а її мініатюрну подобу – то вже точно заслуговує на осуд.

Що цікаво, проти лялькової демонстрації «кімнати для породіллі» та сама мораль не заперечувала. Справа в тому, що жінку, яка от-от у черговий раз мала стати матір’ю, переводили із спальні подружжя до окремої кімнати. При цьому у цій кімнаті вона не лише переживала пологи й перебувала із новонародженим, але й приймала численних поздоровляльників. Тож недаремно стелю будиночку прикрашає панно, де зображена цілком тематична сцена з Біблії: малий Моїсей у кошику застряг в очереті й от-от буде врятований донькою фараону. Ліжко при цьому соромливо приховували за завісою у глибокій ніші. Це саме можна побачити й у ляльковому будинку. Ліжечко малюка теж відділяється від кімнати ширмою. Поруч – шафа для пелюшок, а також – камін. Крихітна лялька, дбайливо вкутана у пелюшку, примощена на м’якому кріслі.

Уже для сучасників Петронелли цей будиночок був не стільки іграшкою, скільки дивом. Тепер же учені наполягають на його винятковій цінності для науки: більшість оригіналів речей, з яких майстри робили іграшкові копії для нього, не дійшло до наших днів. А тут – побут більш ніж трьохсотрічної давнини, мов на долоні. Та, все ж, ця іграшка завойовує серця численних прихильників не історичною цінністю, а своєю справжністю й атмосферністю, якої інколи бракує сучасним лялькам, що тисячами сходять із конвеєрів.