Ляльковий театр із паперу: підказка режисерам як бути в тренді та забавка для дорослих і дітей

Якщо чесно, то паперові лялькові театри на момент їх заснування (у ХVIII столітті) віднести до іграшок можна лише умовно.. Вони аж ніяк не призначались для пустих дитячих забавок і мали слугувати процвітанню двох більш ніж поважних дорослих справ: Театру і… Моди. Та врешті, й перші паперові ляльки, які побачили світ приблизно у цей же час, були лише «бонусом» до модних жіночих журналів: паперові фігурки красунь мали демонструвати вбрання й зачіски, які особливо цінувалися серед дам столиці мод із найвитонченішим смаком та най пухкішим гаманцем.

Та, звісно, мода навіть у ті часи не обмежувалась лише зовнішнім виглядом. Намагання «бути у тренді», аби не відчувати себе жалюгідним провінціалом або й – Боже збав! – селюком уже й у ті часи вимагало неабияких зусиль. 

От, скажімо, театри. Ну, із великими європейськими містами усе зрозуміло: розквіт мистецтво, покровительство вінценосних осіб, зародження нових жанрів, змагання та інтриги між трупами… У результаті таких інтриг цілком успішна вчорашня група могла й опинитися на гастролях у провінції, де ці гастролі затягувались, скажімо так, довше, ніж те зазначалось в афішах. Та й менш відомих театральних труп чи тих, хто лише розпочинав свій нелегкий шлях до столиці, вистачало. Й кому як не їм було добре відомо, що переконавши публіку у якомусь ведмежому закутку, що на сцені цього разу буде демонструватись надсучасна п’єса модного драматурга, можна зробити картину зборів коштів від не надто затятих театралів хоч трохи привабливою. 

Однак у важливому завданні виховання у поважної публіки столичного театрального смаку самого тексту п’єси було замало. Так і з’явилися надруковані листки із зображенням сцени, декорацій та костюмів акторів найвідоміших на той момент класичних і сучасних п’єс. Вони, у вигляді своєрідної професійної шпаргалки, розходилися між провінційними режисерами й мали неабиякий вплив на становлення європейського театру.

Не менше, через ті ж паперові ляльки-«манекени» вони користувались попитом у дітлахів, яким випадково чи й не дуже потрапляли до руку: якщо іграшки були не саморобними, то в ті часи вони коштували дуже дорого. 

Вже не кажучи про таку розкіш, як справжні лялькові будиночки – не рідко предмет гордощів цілком дорослих любителів мініатюр. А тут – справді цікава заміна, до якої ще й можна «докласти руки» вирізаючи отих самих акторів і розміщуючи їх між декораціями.

Власники типографій скоро зрозуміли, що знайшли, говорячи мовою сучасних бізнес-тренінгів, «новий потенційно вигідний сегмент ринку збуту». Почали випускатися цілі комплекти для юних любителів театру: крім самої «будівлі» театру, яку треба було склеїти своїми руками за кресленнями, туди входили лібрето й текст п’єси, декорації до неї, задники, куліси, меблі, реквізит і, звісно, самі актори у пишних строях. 

При цьому тексти п’єс були найрізноманітніші: від добре всім відомих казок до «дорослих» складних багато актових постановок із великою кількістю ролей. А що забава стала більш складною, то в ній охоче почали брати участь і дорослі.

А це вже, у свою чергу, призвело до вдосконалення самої забавки. Скажімо, від початку такі театри були, здебільшого, надруковані в чорно-білому варіанті, але трохи згодом, заплативши більше, можна було отримати ті самі листи, однак уже в кольорі.

Тож на початку ХІХ століття у книжкових крамницях серед найулюбленіших покупцями товарів значились і кольорові, дуже складно скомпоновані роздруківки театрів. Для багатьох із них за основу видавці брали п’єси, які найбільше приваблювали публіку у цьому сезоні.

Серед таких, найуспішніших видавців був підданий Великобританії Бенджамін Полок, який прославився своїми театрами із паперу: до запропонованих ним публіці наборів входили відразу кілька п’єс, сторінки із акторами, яких слід було вирізати. Декорації та навіть детальні інструкції як саме слід грати ту чи іншу п’єсу. Не диво, що його старання увінчалися успіхом, а продукція прославилась за межами Альбіону.

А ще, приблизно наприкінці ХVIII столітті мода на такі театри дійшла і до Нового Світу. Дітлахи по ой бік океану не з меншим захопленням влаштовували театралізовані домашні дійства ніж їхні європейські ровесники.

Звісно, такі театри були недовговічні: із надто тендітного матеріалу вони виготовлялись, аби витримати такі навантаження. Однак, на щастя, їх свого часу друкували так багато, що деякі із них дійшли і до нашого часу, ставши прикрасами багатьох музейних і приватних колекцій.

.

Різдвяне перетворення Лускунчика: від дерев'яної карикатури до найкращого зимового подарунка

На сьогодні для багатьох згадка про цю іграшку міцно пов’язана із зимовими святами. Трохи не такому ж нерозривному рівні, як запах хвої та цитрин у домівці й прикрашеними штучним снігом та яскравим новорічними кульками вітринами крамниць Ні, мова зараз йде не про іграшкового Діда Мороза чи Санта Клауса, й навіть не про ганчір’яного оленя чи там ельфа. Однак популярність Лускунчика, може, трохи й поступається перерахованим вище, але, все ж, досить стабільна у всьому світі. І вже точно – заслужена.

А от почалася його історія не зовсім різдвяно-казково. Хоча… Якщо вважати, що за каноном отаких-от казкових оповідей позитивному герою, перед тим, як дістати заслужену винагороду, треба пройти багато випробувань, то це підходить і для лускунчика.

Надія Стрєлкіна, Росія, 1950-ті рр. «Лусунчик»

Отже, з’явився він на світ кілька століть тому в невеличкому селищі Зайфен біля Рудних гір (Німеччина). Населення Зайфену, який суворі зимові заметілі бувало  що й на тижні відрізав від зовнішнього світу, складалося із нечисленних родин рудокопів. Однак, попри схожість на багато інших сусідніх містечок, чиї сусіди такою ж виснажливою й небезпечною працею заробляли собі на кусень хліба, була в ньому особливість: усі зайфенці були лялькарями.

На ті часи не дивним було те, що в довгі зимові вечори, прислухаючись до віхоли за вікном, чоловіки не сиділи, склавши руки, а вирізьбляли із дерева посуд та інші потрібні в господарстві речі. А крім того, у найпочеснішому кутку у будь-якому будинку можна було побачити предмет особливої гордості господаря та його старших синів – т.з. «піраміду»  – багатоярусну підставку для десятків, якщо не сотень іграшок вирізьблених із пахучого дерева, яскраво розфарбованих іграшкових фігурок. Угорі ж піраміду мала увінчувати «крильчатка» – легке ажурне коло, із приладнаними до нього крильцями, яке крутилося завдяки теплому подуву повітря, нагрітого свічками.

Серед численних фігурок звірів, казкових персонажів, відьом, яким надавали рис нелюбих сусідок, майже скрізь можна було побачити дерев’яну фігурку в яскравому воєнному мундирі, перуці з дбайливо доглянутою кіскою позаду й щирою посмішкою, яка демонструвала великі рівні зуби – куди там сучасній американській посмішці! Це й був лускунчик, який мав допомагати по господарству, розколюючи своїми потужними щелепами горішки й потішаючи при цьому своїх господарів.

Є версія, що майстри із сімейства Фюхтнерів, яких місцева легенда вважає «батьками» першого лускунчика, хотіли потішити товариство, створивши дотепну, однак досить жорстоку карикатуру на солдатів, які, хоч і самі, здебільшого, походили із селянських та рудокопських родин, однак аж надто старанно прислуговували місцевим князям-кнехтам. Тож, прогнозовано. не викликали у рудокопів добрих почуттів. Дехто ж із дослідників твердить, що лялькарі просто наочно втілили у життя місцеву ідіому: das Problem knacken (лускати проблему, мов горіх) – отаке-от своєрідне побажання собі та сусідам, бо чого-чого, а проблем у ті суворі часи у простих людей вистачало. Хоча, певно, не лише у ті, і не лише в Німеччині.

А далі для зайфенців настали і зовсім важкі часи: здавалося, невичерпні запаси руди в горах невмолимо наближалися до кінця. А це значило лише одне: над рудокопами та їх посімействами, що й так навряд чи жили надто сито, нависла цілком реальна загроза голоду. Спроба продавати дерев’яний посуд та інший кустарний крам на місцевому ярмарку зазнала невдачу: такі ж добротні, але звичайні речі могли створити й мешканці інших селищ власноруч, то навіщо витрачати на купівля навіть дріб’язок?..

Але в цей, безумовно важкий для його творців час, на допомогу мешканцям Зайфену прийшов лускунчик. Як і личить позитивному герою, досить несподіваним чином, але дуже вчасно.

У 1699 році мешканець цього селища Іоганн Хіман вдався до відчайдушного кроку. Хоча, із відстані у кілька століть це цілком можна назвати неабияким бізнес-почуттям, надавши історії трохи більше романтичності. Він завантажив тачку дерев’яними іграшками, виготовленими його односельцями, звісно, не забувши при цьому й про лускунчиків, та й відправився пішки на ярмарок до Лейпцигу. Назад Іоганн повертався переможцем: відвідувачам ярмарку іграшки неабияк припали до смаку, він виручив куди більше, ніж мав надію, а безсумнівними фаворитами публіки стали, без сумніву, саме лускунчики.

Та ж сама легенда твердить, що через сі десятків років щотижня із Зайфена до міста вже привозили величезну фуру, запряжену четвериком коней, ущент наповнену іграшками, серед яки почесне місце займали, як не важко здогадатися, саме лускунчики.

Більше того, яскраві іграшкові солдатики, що мужньо бралися розгризати найтвердіші горіхи, справляли неабияке враження н лише на лейпцигців, але й на мешканців інших міст і навіть… інших країн. Вони спромоглися зробити те, що не під силу ніякій справжній армії: без жодного пострілу підкорили всю Європу, перетворившись на популярний різдвяний подарунок, а у XVIII столітті відправилися, серед іншого модного краму в трюмах торгових кораблів завойовувати й Новий Світ.

English Genre painter, middle of 19th century

Звісно,  у дійсності все було не так райдужно, як у цій розповіді: однією із причин популярності цієї ляльки була її дешевизна, тож і самим майстрам перепадав від їх продажу справжній дріб’язок. Тож, аби звести якось кінці з кінцями великі родини, включно дітей-підлітків, мусили цілими днями виготовляти все нових ляльок. Однак, хоч лускунчик і не приніс зайфенцям справжнього багатства у ті важкі часи, та все ж допоміг втриматись на плаву.

Не даремно ж і зараз у музеї історії Зайфена зберігаються старовинні іграшки – справжні шедеври, серед яких – і наш добрий знайомий. Кожному відвідувачу, який завітає в цю місцину, розкажуть легенди, пов’язані з іменами давніх майстрів-різьбярів, серед них – старої Августи Мюллер, яка вправлялась з різцем і фарбами куди краще за багатьох чоловіків, її племінника Карла Мюллера, уже згаданих вище Фюхтнерів та багатьох інших. Сьогодні майже всі чоловіки у цьому селищі – майстри-лялькарі, саме ж воно не без гордощів носить титул «іграшкове». Усього ж у Рудних горах існує 74 мануфактури, які спеціалізуються на виробництві лускунчиків, а дрібних виробництв разів зо три більше. Головне ж правило, яке об’єднує численні варіанти створення цієї іграшки, це – повністю ручне виготовлення й увага до деталей.

Franz Carl Hohnbaum (German, 1825-1867) «Christmas market» 19th century

У Німеччині це й зараз один із найпопулярніших різдвяних подарунків. Великою мірою цим лускунчик завдячує генію казкаря Ернеста Теодора Амадея Гофмана. Почавши у своїй відомій казці про чудове свято та диво-подарунки, яке турботливі батьки в родині радника медицини Штальбаума приготували напередодні Різдва для своїх дітлахів – Марі та Фріца, письменник серед інших численних святкових дарунків, згадує, аж ніяк не в числі найважливіших дарів, Лускунчика. Далі розгортається добре всім відома і, здавалося б, доста банальна історія про красуню й чудовисько, де під непоказно зовнішністю добре серце змогло побачити зачарованого принца, а щира любов змогла створити справжнє диво, роз чаклувавши героя. Однак, завдяки майстерності Гофмана, його іронічності, палкій фантазії та любові до дрібниць, історія війни в іграшковому королівстві  проти смертельно небезпечного супротивника – Мишачого короля, перетворилась на справжній шедевр, який видко завоював популярність у всьому світі. У тому числі – і в далекій від Німеччини Російській імперії, де гофманівська книга мала неабиякий вплив на те, як розвивалися й поширювалась традиція влаштовувати для дітей різдвяні ялинки.

А ще, за свідченням видатного композитора Петра Чайковського, справила на нього в дитинстві справді незабутнє враження. Тож він, у розквіті своїх творчих сил подарував світові свій шедевр – балет «Лускунчик», який остаточно приніс відомість нашому герою-лускунчику у всьому світові. А також, не менш остаточно, затвердив за ним репутації саме святкової ляльки, яка усміхається на численних осінніх базарах відвідувачам, щомиті демонструючи готовність розгризти найтвердіший горіх, який йому може підсунути доля, а водночас розгризти буд-яку проблему господаря.

Dolls Gibson Girls - ляльки, що відповідали дорослим станадртам краси

Про легендарну ляльку барбі як про нав’язаний дівчата усього світу стандарт жіночої краси, що немає нічого спільного із дійсністю не писав лише лінивий. І, звісно, на думку більшості авторів таких висловлювань, у всьому винні американці, які створити ті самі стандарти своїми конкурсами краси. Про те, чи мають вони аж стовідсоткову рацію і чи вартує звалювати усі гріхи на окремо взяту ляльку поговоримо іншим разом. Якщо раптом не відшукається цікавішої теми для розмови.

Зараз же мова піде про ляльок Gibson Girls, випущених у світ на межі ХІХ-ХХ століття знаменитою на той час (та й не лише на той, звісно) німецькою фірмою J. D. Kestner. 

Певно, запитання: а що в цієї красуні спільного із барбі з її супер-параметрами та яскравим, прикрашеним блискітками одягом? – може загнати у глухий кут не одного любителя загадок. Але спільне, при всій їх показній несхожості є.

Найперше, варто віддати належне діловим німцям. На початку ХХ століття поштучне виготовлення ляльок відійшло у минуле, на зміну клопіткій праці прийшло масове виробництво. Самі ж іграшки декларувалися вже не як посібники із моди для матінок сімейств, а як забавки для дітей. Тим більше, що в дітлахів з’являлося все більше часу для ігор. Й охочих постачати дітям ті забавки виникало все більше.

Тож що варто було зробити, аби вже точно перемогти конкурентів у нелегкій боротьбі? Не обмежуватися лише пишними шатами іграшок. Які мали б виховати гарний смак у їхніх малих господарок, але й попрацювати над зовнішністю ляльок.

Тим більше, що саме тоді, на межі між двома неспокійними століттями, був вироблений перший жіночий стандарт краси на американському континенті. І завдячувати йому світ має низці знаменитих робіт графіка Чарльза Дана Гібсона (Charles Dana Gibson). 

Із його малюнків глядачам посміхалися високі стрункі красуні із гнучким станом, пишним бюстом й відповідними стегнами. А ще – із лебединою шиєю, величезними – на пів-обличчя – й дуже виразними очима та із зачіскою bouffant, яку точно намагалися відтворити потягом кількох десятиліть послідовниці моди з усіх куточків світу.

Можливо, Dolls Gibson Girls і не відповідали стовідсотково тим красуням, зображення яких принесло Гібсону неабияку популярність, але вже точно користувались величезним попитом. Таким, що невтомна фірма J. D. Kestner випустила свого часу аж 200 різноманітних моделей цієї іграшки (знову ж, привіт від бабрі, яка вже спробувала себе у багатьох професія і соціальних ролях).

Оце-от диво має порядковий номер 162, але інші аж ніяк не поступалися їй ні зовнішністю, ні гардеробом. Бо родзинкою кожної нової ляльки був її посаг – в іграшковій дорожній скрині, яку незмінно дарували разом із нею, можна було відшукати плаття на всі випадки життя: домашній одяг, для візитів, вбрання для прогулянки та балу.

А ще, така лялька мала безліч аксесуарів, починаючи від взуття і завершуючи театральним біноклем і бальним записником. Цілком можливо, що таке багатство сприяло вихованню бездоганного смаку у чергового покоління модниць. А от що воно дозволяло малим дівчатам зануритися, хай і під час ігор, у чарівний світ дорослого життя – то вже точно. Певно, це – не остання причина популярності Dolls Gibson Girls у багатьох країнах.

Fashion dolls – старовинні модні журнали в 3d-форматі

Сьогодні мова піде про другу половину XVIII століття, а якщо точніше, то про 1750-1760 рр. Про часи, коли дівчатка дорослішали значно раніше, ніж їх ровесниці в ХХІ столітті, а в недовгий період, коли їх вважали ще доста малими, аби грати в ляльки, обмежувались дешевими, часто саморобними, іграшками. А от у кімнатах їхніх матінок, принаймні, у тих із них, хто походив із заможних родин, часто можна було побачити справді розкішних ляльок.

І не тому, що тоді багато дорослих вирішувало присвятити дозвілля збиранню колекції, хоч, звісно, траплялись і такі випадки. Варто згадати хоча б знамениті старовинні лялькові будиночки, аби погодитись, що вже й тоді були пані, ладні віддати солідні суми грошей за мініатюрну прекрасну подобу справжніх побутових речей.

Однак для переважної більшості жінок оті розкішні цяцьки мали цілком утилітарне призначення. Звісно, словосполучення «останні модні тренди» виникло куди як пізніше. Однак і тоді всі пані, які могли це собі дозволити, прагли бути в курсі новинок у царині мод. Та що робити, якщо жінка, яка бажала вбиратись у наймодніші шати, мешкала десь у ведмежому закутку, та хоч у тому ж Новому світові, куди у ті часи новини доходили зі значним запізненням? Крім того, до появи найперших журналів мод має пройти майже півстоліття. А покладатися на описи платтів у приватному листуванні… Ну, не всім же щастило мати у Старому світі приятельок, уважних до дрібниць і ладних вчасно описати в листі всі подробиці шат якось відомої дами.

Отут саме в пригоді й ставали fashion dolls, найвідоміші з яких – Pandoras  – у XVIII сторіччі виготовлялись у Парижі. Ну, така їхня батьківщина – то якраз цілком прогнозовано навіть у ті часи. Так-от, таких ляльок вирізали із дерева, потім покривали тонким шаром гіпсу, аби вони мали світлий, навіть блідий, колір шкіри, властивий високоважним шанувальницям моди, а потім дбайливо розписували. Також вони обов’язково мали скляні очі, здебільшого темні, аби краще підкреслити той самий аристократичний колір обличчя, та перуки, зроблені із людського волосся. Потім їх одягали в розкішні сукні найактуальніших фасонів, а також дбали про їхній посаг: кожну таку ляльку супроводжувало в її подорожі кілька скринь, наповнених іншими сукнями, взуттям, дорогоцінностями, головними уборами й купою дрібниць, за якими якраз і визначають справжніх модниць. Потім така дорогоцінна – часто в прямому значенні цього слова, бо коштували вони ой як недешево, – лялька починала мандрівку з країни в країну. І на кожній зупинці на неї з нетерпінням чекали місцеві господині модних ательє: завдяки цим лялечкам, вони мали змогу демонструвати вибагливим клієнткам часто дивовижні нововведення у зовнішності дам, на які й тоді була щедра «Всесвітня столиця мод», а потім, за ляльковим зразком, виготовляти на них новий одяг.

До речі, таких ляльок досить часто зображали на тогочасних картинах. Ось, скажімо, мала голландська дівчинка, намальована наприкінці XVIIстоліття, вбрана куди як скромніше за таку ляльку.

 

Ось Елізабет Рендольф, увіковічена разом із такою іграшкою у 1755 році, зодягнена із врахуванням модних віянь.

А одяг дівчини із картини «Англійська школа» 1767 року – копія лялькового, хіба що її мати обрала для доні не рожеву, а менш легковажну блакитну тканину та звеліла накинути на плечі чорну шаль, аби не виглядати «нескромно».

Аби краще уявити, як саме виглядали такі  fashion dolls, розглянемо ближче Pandoras, яка і зараз зберігається в колекції Музею Вікторії та Альберта (Лондон, Великобританія).

Отже, відвідувачі музею можуть помилуватися такими деталями лялькового гардеробу: чепчиком із шовкового газу, прикрашеного тасьмою із кремового шовку й голубою атласною стрічкою, який прикріплений капелюшною булавкою до її «волосся» та прикрасою на шиї із блакитної атласної стрічки, оздобленою блакитними ж скляними бусинками й таким же бантом. Хоч, думаю, що у дам, які вбиралися за зразком цієї ляльки, окраси на шиї були не зі скла. 

Саме плаття створено із коричневого шовку (зі «складкою Ватто» позаду – якраз отою важливою зміною в царині моди, про яку йшлося вище), вбрання розпашне, із подвійною оборкою на рукавах, із вирізьбленим зубчиками нижнім краєм. Срібні зигзаги із тасьми, штучні квіти та різнобарвна шовкова ж тасьма завершують оздобу її вбрання.

Також варті уваги спідниця із коричневого шовку, яку оздобили в тон верхньому вбранню, «стомак» – передня частина корсету, зшита із блакитного шовку і покрита шовковим же газом,  ангажанти» – оздоба рукавів у вигляді кількох воланів – із шовкового газу, із білим мереживом з краю та в’язані жовті мінетки з шовку, що доходять їй до ліктя.

Але є те, що публіка побачити не може – ні в музеї, ні, тим більше, на «справжніх» костюмах, а особливу в ту епоху з її дбайливо розробленими правилами пристойності, але що було не менш важливим для тогочасних швачок. Скажімо, біла сорочка із льону, довжиною до лялькових колін, білий про стібаний корсет, нижні спідниці – одна з хлопчатопаперової тканини «у рубчик», друга – зі стібаного рожевого атласу із підкладкою з білої шерсті, білі панчохи та блакитні туфельки з атласу із зав’язками з білого шовку. Хоч добре, інколи оті туфельки таки могли висунутись з-під подолу плаття, але у пристойному товаристві на цьому увагу не акцентували. 

А також – дрібні аксесуари, що доповнюють образ. Скажімо, кишеня, що знімається, виконана із тканини у ромбик та квіточки й приколена до плаття із лівого боку. Подушечка для булавок у вигляді сердечка, виготовлена із двох видів рожевого шовку з різними візерунками, куди навіть увіткнули справжню булавку. Кишеньковий годинник – позолочений, прикрашений кольоровою емаллю, із надписом «Еліза Бутл, Лондон» на кришці. Певно, це – ім’я володарки Pandoras, бо навряд чи хтось став би давати такій ляльці особисте ім’я. Позолочений же крихітний футляр для шпильок, прикрашений різнокольоровою емаллю, теж приколотий до спідниці.

А ще, такі красуні завжди пересувались у скриньках, аби, Боже збав, їх не пошкодили під час подорожі чи не пожмакали плаття. Це давало привід для виникнення багатьох жартів про скриньку Пандори, звідки сипляться нещастя: відкриває тау жінка, бачить нове вбрання й починає вимагати гроші у чоловіка. Про яке дбайливе господарювання і сімейний затишок може у цьому разі йти мова? Хоча, справедливості заради, у ті часи чоловіки, які бажали показати, що слідкують за модою, не менше, ніж жінки на вбрання, витрачали на персні, годинники й трості. 

У будь-якому разі, звинувачувати таку красуню в людському марнотратстві, як мінімум, непродуктивно. Звісно, коли ляльок замінили на журнали мод, то це набагато спростило перевезення й користування, але ще довго на початку ХІХ представниці старшого покоління зітхали над надто практичною молоддю, яка не може зрозуміти усіх чарів поважної і такої гарної старовини.

Пухнастий Хаос на полиці з м'якими іграшками

Для багатьох політеїстичних релігій у давнину виготовлення фігурок різних богів було звичною, хай і важливою справою. Та зараз, у нашому практичному сьогоденні, мало знайдеться охочих витрачати свій час на створення зображення дрібного божества. А вже задля того, аби втрапити до іграшкових крамниць у відділ м’яких іграшок і завоювати неабияку популярність серед покупців… Ні, для цього треба мати неабиякий хист навіть для стародавнього бога. Тим більше, якщо спершу таке божество на його батьківщині вважали втіленням Хаосу.

Та, певно, Ді-цзян («Господар-розлив чи «Пращур-ріка») таки має родзинку, яка принесла йому комерційний успіх. А швидше, цілу купу отаких-от «родзинок», які й приваблюють до нього наших сучасників.

Почнемо з того, що це – бог-покровитель місцевості, який мешкав у західних горах Стародавнього Китаю – чи то в Ганьсу, чи то у Сіньцзяні, недалеко від Квіткової ріки та долини  Джерел, що киплять. Якщо чесно, зовсім невеличкий бог, навіть у «Книзі гір і морів», де скрупульозно перераховуються місцеві чудовиська, тварини й рослини йому відведено лише кілька рядків. Певно, «редколегія» цієї великої за обсягом праці віднесла Ді-цзяна не так до богів, як до чудовиськ… чи до птахів.

 Отже, «… там живе бог, що скидається на торбу без форми, червонястий, мов вогонь. У нього – шість ніг і чотири крила. Це – Хаос. Він не має ні обличчя, ні очей. Він може співати й танцювати. Це і є Пращур-ріка (Ді-цзян)».

Певно, може виникнути питання: а за якими критеріями оце-от миле створіння варто вважати птахом? Ну, по-перше, деякі перекладачі й коментатори «Книги гір і морів» стверджують, що слід читати не «там живе бог», а «там живе бог-птаха» чи «божественна птаха».

По-друге, у китайському бестіарії до справи кваліфікації підходили без зайвого заморочування: крила є? літати вміє? Чим не птаха. Особливо якщо врахувати, що не всім міфічним китайським птахам властиві ці вміння. 

Численні кінцівки не є чимось винятковим для чудовиськ китайської міфології. Так само, як і відсутність очей. Але Ді-цзян пішов далі: у нього не було й голови. Якби комусь дуже запраглося відрізнити його, скажімо так, передню частину від задньої, то орієнтуватись слід було… на хвіст. Він у цього божка був в одному екземплярі і навіть із того боку, що й належить. Ну, напевне. Крім того, його «вогненність» доста умовна: часто давні художники обмежувались яскраво-червоним кольором, лише зрідка домальовуючи полум’я навколо нього. Так що обпектися об нього проблематично.

Тепер щодо «хаотичності» цього божка. Саме із Хаосу (ну, не з вогняного, а із водного – «хуань-дунь») виник світ у давньокитайській міфології, з нього ж виникли найперші боги. Серед них – Хуань-дунь, «бог Середини», що не має ні чіткої форми, ні отворів на обличчі. За деякими джерелами, Ді-цзян – батько Хуань-дунь, тобто існував ще до світового початку, вже потім перетворившись «всього-на всього» на бога місцини. 

Дехто з фольклористів Китаю стверджує, що своїми круглими формами цей бог завдячує стародавньому обряду, під час якого правитель мав вистрілити у бурдюк, зшитий зі шкіри без голови й наповнений кров’ю, із вигуком, що він цілить у Небо. У результаті криваві цівки, що стікали на землю, мали викликати дощ під час посухи, «допомогти» річці швидше розлитися тощо. Цей обряд супроводжувався ритуальними танками й піснями. Тож і Пращуру-Ріцчі (Хаосу) щастить співати при відсутності рота (душею, не інакше).

Чи ж диво, що свого часу Ді-цзян користувався неабиякою популярністю?

Куди цікавіше те, що зараз до нього знову прокинувся інтерес: його згадують в багатьох сучасних бестіаріях, у тому числі – і в інтернетівських. 

Його часто можна побачити у витинанках із паперу – виду народно-прикладного мистецтва, неабияк популярного серед китайських майстрів.

На Заході Китаю на честь нього спорудили пам’ятник, який користується неабиякою популярністю серед туристів.

Ну й, звісно, його не важко відшукати на полицях китайських крамниць іграшок. І схоже, вже не тільки китайських. Причому він, у ролі іграшки, далеко не завжди канонічно-червоного кольору, але завжди пухнастий і симпатичний.

Певно, ідея мати під рукою свій власний невеличкий м’якенький Хаос у вигляді отакої-от іграшки для багатьох видається досить привабливою.